08.02.2009
За виведення з кризи й відродження вітчизняної системи профтехосвіти відповідальні насамперед два гравці - середня школа та українські промислові підприємства. Перша повинна відродити систему ранньої профорієнтації школярів. Другі нині не мають іншого вибору, аніж самостійно піклуватися про належну підготовку «працівників з інструментом», нестачу яких вони відчувають так гостро.
Уламки радянської кузні кадрів
Упродовж двох десятиліть у вітчизняних училищах та технікумах не оновлювалися обладнання, методики викладання і педагогічний склад. Підручники, що ними користуються учні в ПТУ, видані в 60-70-і роки минулого століття. У 90-і роки держава не спрямовувала до ПТУ навіть коштів на оплату енергоносіїв. Всі роки незалежності українські училища виживали, самостійно укладаючи угоди із підприємствами про проходження практики на їхніх потужностях та подальше працевлаштування своїх учнів, а також забезпечуючи себе викладачами в основному з числа власних випускників. Лише з 2005 року ПТУ регулярно отримують кошти на оплату енергоносіїв, зарплату викладачам та стипендії учням. Однак середня зарплата у галузі сьогодні все ще значно нижча, аніж у промисловості, – вона складає 1165 гривень, а розмір стипендії учнів ПТУ не перевищує 150 гривень.
Минулого року вперше за всі роки незалежності держава призначила 10 мільйонів гривень на закупівлю нового обладнання та створення майстерень при ПТУ. Але в департаменті професійно-технічної освіти Міністерства освіти та науки України стверджують, що цих коштів вистачить лише на 3 училища, а їх в країні – 927, не враховуючи 40 профтехзакладів при ВНЗ та 71 – у місцях позбавлення волі. У департаменті сподіваються, що нинішнього року на такі цілі з держбюджету спрямують близько 50 мільйонів гривень, а до 2012 року загальна сума витрат на оновлення матеріально-технічної бази сягне мільярда гривень.
З іншого боку, аби забезпечити виплату зарплати кожному з викладачів майже тисячі училищ, держава щороку витрачає 400 мільйонів, а на мізерну стипендію кожному з приблизно 300 тисяч учнів ПТУ – близько 500 мільйонів гривень. При цьому більшість учнів отримує професійно-технічний фах за рахунок держбюджету та «у пакеті» із базовою середньою освітою. Так, за даними МОН, 2007 року до ПТУ України було зараховано 276.630 абітурієнтів, з них 193 з половиною тисячі учнів вступили за держзамовленням, а 98 тисяч не мали завершеної базової середньої освіти.
Треба віддати належне більшості директорів українських ПТУ – вони впродовж двох десятиліть, як могли, рятували уламки колись потужної системи професійно-технічної освіти. Тим не менше, сьогодні слід визнати, що більшість училищ та технікумів є збитковими й перебувають у жахливому стані. Однак найбільше нарікань роботодавців викликає якість набутої в українських училищах освіти. Дивуватись тут не доводиться - викладачі ПТУ часто просто не мають можливості відслідковувати нові тенденції та опановувати нові технології й своєчасно передавати знання про них своїм вихованцям. До того ж, самі майстри та викладачі у переважній більшості отримували кваліфікацію ще за радянських часів. Це й приводить до того, що, наприклад, мулярів-тинькарів досі вчать робити віконні вкоси за застарілою технологією. Не поодинокі випадки, коли молодий фахівець, що навчався в ПТУ за спеціальністю, наприклад, зварювальника, ніколи нічого не зварював та не вміє цього робити.
Фах без іміджу
Отже, вітчизняна система профтехосвіти власне й сприяє наповненню ринку праці кадрами без належного фаху та мотивації. Однак головною причиною нинішнього стану профтехосвіти експерти все ж вважають економічну кризу 90-х років. Саме тоді скорочення цілогї низки виробництв та поведінка більшості роботодавців сформували стереотип неодмінного отримання диплома про вищу освіту для успішного працевлаштування. Цей стереотип стрімко закріпився в суспільстві завдяки великій кількості комерційних ВНЗ, що масово приймали до своїх лав майже всіх охочих, дозволяючи їм отримувати дипломи юристів, економістів, бухгалтерів на контрактній основі. Саме тоді було закладено основу того, що дається взнаки сьогодні: 80% випускників шкіл збираються вступати до ВНЗ, в той час як лише 15% випускників ВНЗ працюють за набутим фахом. За словами першої заступниці директора Державного центру зайнятості Наталі Зинкевич, нині на заміщення однієї вакансії бухгалтера претендують 80 осіб, а причина безробіття 17% безробітних українців – невдача при працевлаштуванні після закінчення ВНЗ.
Низький рівень знань та вмінь, котрі надає система профтехосвіти, вкупі з надзвичайно низькою оплатою праці працівника «з інструментом» призвела до того, що до лав ПТУ вступають або школярі, у яких просто немає шансів потрапити до ВНЗ, або молоді люди, котрі вже працюють і яким потрібна «корочка» про набуття середньої спеціальної освіти.
Та навіть серед робочих спеціальностей попитом користуються лише найбільш оплачувані. Так, згідно з переліком професійно-технічних учбових закладів України, складеному МОН станом на 1 січня 2007 року, переважна більшість випускників ПТУ набувають фах автослюсаря, водія автотранспортного засобу, провідника пасажирського вагону, помічника машиніста тепловозу, кондитера, повара, продавця продовольчих товарів, кравця, перукаря, манікюрниці, адміністратора, агента з постачань, бухгалтера, підприємця. В той же час, спеціальності електрозварювальника, електромонтера, радіомеханіка, токаря, слюсаря, електрика, слюсаря-судноремонтувальника, тракториста, ремонтувальника сільгоспмашин, маляра, тинькара, плиточника взагалі не цікавлять абітурієнтів вітчизняних ПТУ.
Експертні опитування керівників кадрових агенцій та представників кадрових служб промислових підприємств приводять до висновку, що український ринок праці найбільше потребує інженерів, технологів, кваліфікованих працівників «з інструментом» та будівельників. Як передбачають експерти, саме такі спеціальності користуватимуться високим попитом в найближчі 5 років, тоді як попит на менеджерів, економістів, фінансистів, працівників сфери обслуговування, бухгалтерів та банківських службовців буде невпинно падати.
«Як свідчить досвід минулої кризи, найближчими роками гостра нестача фахівців «з інструментом», тобто здатних до виконання простих технологічних операцій, тільки зросте. Адже криза передбачає не розвиток нових карколомних технологій, а налагодження базових виробничих процесів. Кваліфікації, наприклад, токаря та фрезерувальника як були дефіцитними в період економічного зростання в 2000-2004 роках, так і лишаються такими сьогодні», - констатує завідувачка кафедрою менеджменту та маркетингу університету «Крок» Ірина Петрова.
Пропаганда й ще раз пропаганда
Експерти, що досліджують тенденції розвитку вітчизняного ринку праці, спільні в думці про те, що українська середня школа має відроджувати аргументовану пропаганду престижності робочих професій серед школярів, прищеплюючи їм смак до фізичної праці та пояснюючи, що, обравши робочу спеціальність, вони матимуть гарантоване працевлаштування. Разом з тим, рівень зарплати працівника «з інструментом» має стати таким, аби його фах був престижним у суспільстві. Адже про який престиж фаху фрезерувальника можна говорити, коли його зарплата складає від 500 до 1000 гривень за 8 годин щоденної праці без соціальних гарантій, в той час, як, наприклад, у Чехії представники робочих спеціальностей отримують гарантоване житло, безкоштовні курси англійської мови, регулярне підвищення зарплати й соціальні виплати. У країнах ЄС механіки та представники інших «непрестижних» спеціальностей складають нижню частину середнього класу.
Таким чином, тут має втрутитися виконавча влада - розробити програму державної підтримки профтехосвіти та формування попиту на робочі спеціальності серед молоді. Державний центр зайнятості вже розпочав розміщувати в українських школах спеціальні термінали, що допомагають школярам отримати базову інформацію щодо тих чи інших професійно-технічних кваліфікацій. Таким чином, чиновники намагаються наслідувати досвід європейських країн, де школярі в шостому-восьмому класах проходять різноманітні професійні програми, що допомагають визначити свої схильності до опанування тих чи інших спеціальностей, а також познайомитися із системою навичок, потрібних для набуття того чи іншого фаху.
Разом з тим, вітчизняним підприємствам потрібно зрозуміти, що безпосереднім споживачем таких кадрів, як токарі, фрезерувальники, електромонтажники є вони, а не держава. Ще за радянських часів 50% матеріально-технічної бази ПТУ оновлювалося за рахунок промислових підприємств. Нині ж українські підприємства поділені на такі, котрі розуміють, що потрібно будувати на власній території учбові центри, вкладати кошти в нове обладнання, нові підручники і зарплату викладачам, та такі, котрі вважають, що все ж таки держава має забезпечувати їх кадрами. В той же час, більшість підприємств вирішує для себе проблему нестачі кадрів в не найкращий спосіб – навчаючи юнаків без середньої спеціальної освіти безпосередньо на робочому місці або ж використовуючи безоплатну працю практикантів з тих же ПТУ. Адже керівнику підприємства дешевше сплатити разовий «відкат» директору училища, аніж кожного дня вкладати кошти в забезпечення належного навчання майбутніх фахівців.
Тим не менш, у вітчизняних підприємств немає іншого шляху, аніж відроджувати учбово-виробничі комбінати та, можливо, брати на свій баланс конкретні училища. Держава ж, зі свого боку, має оптимізувати надзвичайно громіздку та малоефективну мережу ПТУ, а також забезпечити, наприклад, податкові пільги для підприємств, котрі цілеспрямовано вкладають кошти у розвиток належної профтехосвіти та створюють нові робочі місця. «Держава має здійснити найважливіший крок у цьому процесі – визначити орієнтири розвитку певних галузей промисловості й, виходячи з них, формувати попит на певний перелік спеціальностей», - резюмує Ірина Петрова.
Марина Бердичевська, спеціально для "Європейського освітнього порталу"
|
.gif)
