01.05.2009
Десять років тому, у 1999, міністри освіти 29 європейських країн зібралися в італійському місті Болонья і ухвалили план створення єдиного європейського освітнього простору впродовж наступних десяти років. А 28 квітня 2009 року міністри вже 46 країн, в тому числі 19 країн з-поза меж ЄС, зібралися в університетських містах Льовен та Лювен-Ля-Ньов (Бельгія), аби констатувати досягнення в галузі масштабної освітньої реформи та визначити пріоритети в подальшій роботі.
Десять років тому, у 1999, міністри освіти 29 європейських країн зібралися в італійському місті Болонья і ухвалили план створення Єдиного європейського простору вищої освіти впродовж наступних десяти років. Тоді на заваді до втілення в життя базових принципів єдиного простору – академічної мобільності студентів та взаємного визнання дипломів – стояло ще багато перешкод. Університети деяких країн не пропонували студентам ступеня, нижчого за магістерський, результати екзаменів різні університети фіксували у різний спосіб, а проведений триместр чи рік в іншому університеті за еразмусівською програмою студентам часто відмовлялися зараховувати в якості навчальних.
Тим не менше 28 квітня 2009 року міністри вже 46 країн, в тому числі і 19 країн з-поза меж Євросоюзу, зібралися в бельгійських університетських містах Льовен та Лювен-ля-Ньов для того, щоб констатувати: розроблений десять років тому план досяг певного успіху. 2010 рік буде роком відносної сформованості Європейського простору вищої освіти (European Higher Education Area, EHEA), в межах якого діятимуть Європейська система взаємозаліку навчальних кредитів (European Credit-Transfer System, ECTS), уніфікована форма додатку до дипломів та триступенева система освіти (бакалавр – магістр – доктор філософії в галузі).
«У Болонському процесі найбільше дивує те, що він взагалі почав працювати», - каже Жан-Марк Рапп (Jean-Marc Rapp), президент Європейської асоціації університетів. Адже він не є ані міждержавною угодою, ані законом, котрий діяв би в межах ЄС.
Просуванню Болонської реформи сприяли кілька факторів. Так, країни східної Європи з ентузіазмом приєдналися до Болонського процесу, оскільки потребували певного зразка реформування освітньої системи, яку вони отримали у спадок від комуністичного режиму. Деякі країни Євросоюзу власні освітні інновації впроваджували під егідою Болонського процесу. Приміром, у Франції зміни в фінансуванні університетів одержали назву «Болонья». А в Іспанії «Болонью» називають однією з причин того, що магістерські програми зробили платними.
Водночас, певний відсоток студентів та професорів ЄС не приймають філософії Болонської реформи. 28-29 квітня цього року студентські акції протесту мали місце в самому Льовені, а також у Франції, Італії, Іспанії та Греції. Студенти закидають найбільш масштабній освітній ініціативі ЄС надмірний наголос на зв’язках між здобуттям університетського диплому та подальшим працевлаштуванням. А професори побоюються, що Болонська реформа врешті-решт призведе до повної приватизації вузів.
Як відомо, Європа – місце розташування найдавніших університетів світу (з яких найстаршим є Болонський університет, заснований ще 1088 року). Проте впадає в око домінування американських університетів у світових рейтингах вищих навчальних закладів. Прихильники Болонської реформи вірять, що саме її впровадження зробить можливим повернення європейських університетів на найвищі щаблі міжнародних рейтингових таблиць.
Безперечно, університетська автономія, мобільність студентів і відповідність знань та умінь випускника потребам роботодавця (базові принципи Болонського процесу) є вагомими чинниками конкурентоспроможності університетів. Проте поки що нерозв’язаною для Європи лишається проблема фінансування навчальних закладів. У США різницю між коштами, що їх університет потребує для розвитку, та коштами, виділеними на них із держбюджету, покривають студенти. У більшості ж європейських країн студенти нічого не сплачують за навчальні послуги. До того ж, фінансування освітнього сектору державою в ЄС зменшилося за останні роки і в більшості європейських країн становить набагато менше, ніж 3% ВВП. Майже зовсім не долучаються до фінансування європейської освіти приватні особи та організації.
Отже, найближчим часом необхідно відновити рівновагу між «двома крилами» конкурентоспроможності європейського університету: автономією та достатнім матеріальним забезпеченням.
|
.gif)
