02.09.2009
Вже більше п'яти років Валерій Вакарюк працює над освітніми проектами Фонду Віктора Пінчука, на посаді віце-президента. У 2005-2006 року він розробив та запустив унікальну програму "Завтра.UA" - конкурсний відбір стипендіатів із найталановитіших студентів українських ВНЗ для підтримки їхньої персональної наукової діяльності та формування в них активної громадянської позиції - шляхом залучення до соціально спрямованих проектів. Протягом року стипендіати отримують грошову допомогу, використовуючи її на те, аби публікувати свої дослідження в закордонному науковому виданні, взяти участь в міжнародній науковій конференції, поїхати на стажування закордон. Однак Фонд не полишає колишніх стипендіатів, навіть коли рік минає. Така стипендія - лише привід для знайомства, як колись зауважив Віктор Пінчук. Кінцева мета проекту - створити нову еліту для майбутньої України. Подібна мета і у іншого проекту Фонду під назвою "Аспен-Україна", ініціатором запуску якого був особисто Валерій Вікторович. Про перспективи розвитку подібних проектів та причини катастрофічного становища освітньої системи в контексті розвитку країни Валерій Вакарюк розповідає в інтерв'ю "Європейському освітньому порталу".
Валерію Вікторовичу, ви вже більше п’яти років щоденно працюєте над освітніми проектами Фонду Віктора Пінчука. Які з проблем сьогоднішньої освітньої системи, на вашу думку, потрібно «виривати з корінням»?
Я тісно стикаюся з українською освітньою системою вже більш ніж 10 років, працюючи в Фонді – останніх 5 років, і більше трьох років – предметно в рамках проекту «Завтра. UA». Однак ми не збиралися за допомогою цього проекту підтримувати або реформувати освітню систему України.
Потрібно розуміти, що система вищої освіти в країні є продуктом та витоком порочної політичної системи, або ж політичної надбудови, яким би це дивним комусь не видавалося. На цю тему сьогодні нерозмірковує тільки лінивий. Оскільки політична система країни абсолютно непридатна, то природно, що вона зберегла, лишень трохи трансформувавши, освітню систему, котра нам дісталася у спадок від СРСР. Тому кожен експерт з освітніх питань нині обов’язково говорить про її «совковість», і вони мають рацію, однак із уточненням. Під поняттям «совковість» завжди розуміють щось наперед погане, тоді як потрібно таку оцінковість зняти, і «совковість» розуміти як даність.
Адже освітня система є живою, вона сама себе відтворює та поновлює. І тому кожне нове покоління викладачів та чиновників від освіти успадковує традиції та культуру попередніх поколінь. Дійсно, українська освітня система лишилася наскрізь «совковою». Чому? Оскільки політика нашої держави спрямована, в першу чергу, на задоволення поточних потреб, в основному матеріальних, нашої псевдо-еліти. Відповідно, ця так звана еліта саме під такий принцип адаптувала й систему освіти. Саме звідси – величезна кількість ВНЗ, суттєве зниження якості вищої освіти, гонитва ВНЗ за привілеями від держави. Також абсолютно зрозуміло, чому система освіти є настільки корумпованою – адже вся політична система країни спрямована на отримання прибутків із чого завгодно. А викладачі та ректори – теж живі люди.
Однак отримання прибутку можна було зробити цілком легальним, та держава зробила все, аби більшість приватних ВНЗ збанкрутіли. Подібна ситуація – з приватними школами. Держава вимагає від них дотримання держстандарту, суворо контролює, а навзамін примушує їх купувати підручники, котрі, за законом, продажу не підлягають. Чому б нам не обрати шлях до легально платної вищої освіти, як це робиться у всьому цивілізованому світі?
Не можу погодитися із тезою «робити як у всьому цивілізованому світі». Ця теза є помилковою, адже «що добре німцю, то росіянину - смерть», і навпаки. Посилання на світовий досвід, як правило - не більше, ніж риторична фігура у публічних дискусіях. У системі освіти мають працювати і державний, і приватний сектори. Однак в Україні обидва сектори перебувають під наглядом чиновництва. До того ж, розумної, єдиної державної освітньої політики в Україні просто немає. Адже цій державі не була потрібна справжня освіта, оскільки не було мети підвищувати конкурентоздатність країни на світових ринках. Під ринком я тут розумію не лишень економічний простір. Що таке сильна країна? Це – країна, яка має набір сильних секторів, і освіта зазвичай входить до складу таких секторів. Адже сильна освіта – це сильні спеціалісти, котрі можуть розвивати окремі царини економіки і забезпечувати ефективну конкуренцію на світових ринках. Подібні цілі в Україні нікого не цікавили протягом останніх десятиліть.
Але ж проблема іще в тому, що, наприклад, в Інституті журналістики десятиріччями викладають люди, що жодного дня не працювали у справжній газеті. Чого вони можуть навчити? І так – у всіх ВНЗ.
Справді, це – один з елементів загальної спрямованості освіти. Існує дві її моделі. Перша - репродуктивна, коли все, що каже вчитель, учень має слухати, а потім відповідати так, аби вчитель захотів поставити йому гарну оцінку, інакше він не отримає «папірця», тобто диплома. Інша модель виглядає приблизно так: «я тут ракету будую, ходімо зі мною, за одним разом і навчишся». Такої моделі освіти в Україні просто немає.
Однак більшість експертів у царині освіти продовжують вважати, що радянська система освіти була найсильнішою в світі, адже давала світові геніальних математиків, фізиків, хіміків…
В цьому є рація. При моделюванні нової системи потрібно позичати в усіх наявних систем. Більше того, ми не зможемо не запозичити нічого з радянської системи освіти. Дурістю є безпосереднє перенесення формальних схем з одного культурного ґрунту на інший. Такий підхід приречений на поразку. Я люблю повторювати, що саме з цієї причини загинув Вавилон – у зв’язку із перенесенням до нього «передових західних технологій».
Однак коли ми конструюємо нову модель із власного матеріалу, при цьому враховуючи і західний, і радянський досвід, це спрацьовує. Всі новітні підходи творчо перероблюють щось запозичене, адже неможливо на порожньому місці винайти абсолютно нову систему освіти. Але, позичаючи, необхідно адаптувати схеми й методи до наявного культурного ґрунту. У тієї ж радянської школи були різні періоди. Коли Гагарін полетів у Космос, американці провели порівняльні дослідження і зробили висновок, що їхня система освіти – гірша за радянську. Це дало їм поштовх до реформування власної системи. Потрібно лишень розуміти: що добре в одному історичному контексті, те не завжди прийнятне для іншого.
Чи не видається вам, що нині, коли ми вже увійшли до епохи глобальної інформатизації, слід відмовитись від оціночної системи у освіті?
Це дуже складне питання. Скоріше за все, хоча б через інерцію освітньої системи як такої, цього зробити не вдасться. Потрібні роки та десятиріччя наполегливої праці, аби хоча б прийти до такої ідеї. Але ж саме по собі питання є правомірним. Адже суть освіти – не в оцінках.
Що може бути сьогодні мінімально досяжною метою для освітньої системи України в цілому? Замість знань, умінь та навичок – що?
Розумієте, саме середовище вищої школи є для нас не більше ніж середовищем, з якого ми виокремлюємо цікавих людей, з яких в процесі реалізації проекту прагнемо сформувати соціально активних особистостей. І в цьому сенсі ВНЗ для нас – не більше, аніж місткість, з якої ми виокремлюємо людей.
Є відчуття, що ера гумбольдтівських університетів завершується. Але, як це завжди буває на стику епох, ніхто не знає і не може знати, якою буде нова епоха, в чому полягатиме її головний стрижень. Зрозуміло лише одне: тип освіти, коли один мудрець виголошує промови перед натовпом молоді, котра їх слухає, - це вже анахронізм.
Ви прагнете зробити зі студентів соціально активних особистостей. Це означає, що сама система не може зробити їх такими?
Безумовно.
Якою була наскрізна ідея проекту «Завтра.UA»?
Будь-який проект, за Станіславським, повинен мати надзавдання. У цьому проекті надзавданням є модернізація еліти. Адже так звана еліта цієї країни нікчемна, її потрібно викинути на смітник. Ось кажуть: скоро всі комуністи вмруть, і комуністична партія припинить своє існування. Це – дурість, тому що сьогодні народжуються нові комуністи. Те саме стосується еліти.
Наша мета полягала в тому, аби цілеспрямовано вкачувати у це «елітне» середовище певну кількість хоча б трохи інших людей. Ми сподіваємось, що з часом, в результаті таких цілеспрямованих зусиль, якість еліти почне потихеньку зростати.
Керуючись такою метою, ми ставимо «помпу», котра дозволяє відбирати цікавих, яскравих особистостей, що є гарними спеціалістами у власних царинах науки. Після того ми намагаємось затягти їх у глобальне мислення про долю країни та усвідомлення необхідності реалізації різних соціально спрямованих проектів. Адже зазвичай дуже розумний юнак або дівчина сидить собі, приміром, у своїй хімічній лабораторії та, окрім своїх колб, нічим не цікавиться. Він чи вона досягає у свої царині великих висот: публікується у міжнародних наукових виданнях, бере участь у міжнародних конференціях, займається справжніми дослідженнями. Однак ми пояснюємо їм, що, якщо вони збираються жити в цій країні та якось впливати на процеси в ній, цього недостатньо.
Безумовно, ми прагнемо, аби кожен з наших стипендіатів став нобелівським лауреатом, однак навіть коли вони ними стануть, сам цей факт ніяк не вплине на ситуацію у країні. Тому у них не має іншого виходу, аніж формувати активну громадську позицію.
Ви сприяєте, в тому числі й фінансово, цим юним талантам досягати висот у власних царинах науки на міжнародному рівні. Чи розумієте ви, що таким чином підвищуєте ризик «витоку мізків»?
-Ми від самого початку проекту усвідомлювали цю небезпеку. Як фізик за фахом, я знаю, про що кажу. Майже всі мої колишні однокурсники працюють сьогодні у Штатах або країнах Європи, майже всі отримали там громадянство, а їхні діти вже майже не розмовляють рідною мовою. Мені пощастило: я працював у закритих установах, закордонного паспорту не мав та не міг їздити по міжнародних конференціях. А ті фізики, що працювали у відкритих установах, ще за радянських часів публікувалися у закордонних наукових журналах, потім їх запрошували на конференції та до аспірантури, після того вони лишалися там на стажування… Цих людей дуже просто зрозуміти: вони люблять свою фізику або хімію, вони прагнуть розвиватися у ній. А необхідною умовою цього є наявність міцної інфраструктури – наукових центрів, бібліотек, лабораторій. В Україні цього й близько немає, і тому такі люди за першої ж можливості їдуть звідси.
Проект «Завтра.UA» насправді спрямований на протидію цьому сумному явищу. Однак ми маємо розуміти, що батогом обуха не перебити. Подолати це явище в рамках всієї України лише за допомогою одного такого проекту ми не зможемо.
На якому етапі зараз перебуває проект «Завтра.UA»?
Тільки-но ми завершили третій щорічний конкурс. Нам вдалося запустити повну проектну міцність – тепер у нас немає жодного регіону України, де б не жив наш стипендіат. В цьому сенсі екстенсивний етап проекту завершено, відпрацювали ми і процедуру відбору стипендіатів. Тепер ми маємо сконцентруватися на формуванні спільноти стипендіатів та відпрацюванні комунікацій всередині цієї спільноти. Адже подібна спільнота може об’єднатися тільки навколо якоїсь спільної суспільно важливої діяльності. Це – неймовірно складне завдання, і тут ми – на початку шляху.
Поки що ми просуваємо ідею соціальних проектів, котрі спільно задумують та реалізовують наші стипендіати - люди, що спеціалізуються у різних царинах науки та живуть у різних регіонах України. Були приклади дуже вдалих проектів - шефство над дітьми з дитбудинків, волонтерство у музеях та заповідниках України, літня аграрна школа. Але такі соціальні проекти – це пробні шари. По-справжньому до цієї справи ми ще не підступалися. Потрібно створити цілий комплекс спільних діяльностей, котрі допомагали б сформувати таку спільноту.
Яким чином ви збираєтесь пов’язати проект «Завтра.UA» із проектом «Аспен-Україна»?
У цих проектів спільне надзавдання – елітотворення. Тільки вони спрямовані на різні цільові групи. На семінар «Відповідальне лідерство» запрошують людей, що відбулися як лідери у власних царинах, з метою подолати шаблони щоденної рутини у гонитві за лідерством. Цей семінар розширює рамки, формує ціннісні підходи, слугує формуванню якісно нової еліти. Адже без розуміння ціннісного базису справжня державна еліта просто неможлива. Проект «Завтра.UA» націлений на сегмент 20-25-річних людей, «Аспен-Україна» - на 30-50-річних. Ми сподіваємось, що ті молоді люди, котрі стають сьогодні стипендіатами «Завтра.UA», років через 10-20 стануть клієнтами проекту «Аспен-Україна». Мине час – і ми подивимось, чи виправдані наші зусилля.
Розмову вела Марина Бердичевська, спеціально для «Європейського освітнього порталу»
|
.gif)
