28.09.2009
Антон Зацепін – один з небагатьох, хто розуміє, що перехід від індустріального до інноваційного типу економіки є неминучим для України, якщо вона хоче лишитися суверенною державою із динамікою розвитку. Антон Анатолійович знає про це не з теорії – він бачив на власні очі, як працюють з інноваціями розвинені країни світу, та кожного дня працює над розробкою найкращого сценарію для створення нової України – гнучкої, сильної, інновативної та високотехнологічної держави. Автор «Інноваційної доктрини для України» (2008), організатор громадського руху «Національний інноваційний форум», радник віце-прем’єр-міністра України, пан Зацепін брав участь у створенні держпідприємства «Національний центр впровадження галузевих інноваційних програм» та корпорації «Науковий парк Київська політехніка», розробляв проекти державних програм «Розвиток в Україні інноваційної структури на 2008-2012 роки», «Розвиток інноваційної системи України» та план роботи «Національної ради з інноваційного розвитку України» при президенті України. Окрім того, Антон Зацепін є розробником проекту «HiTechCity», котрий передбачає створення мережі урбаністичних утворень нового типу – для розвитку високотехнологічних галузей вітчизняної економіки та створення інноваційної інфраструктури на базі регіональних точок прискореного зростання.
Антоне Анатолійовичу, що нині відбувається у галузі інноваційних розробок? Чи є замовлення в українських науковців? Якщо так, то звідки переважно поступають такі замовлення? Як українська наука їх обслуговує, через які схеми?
Протягом років незалежності, після того, як були припинені серйозні розробки у військово-промисловому комплексі, розірвані зв’язки із іншими радянськими республіками, в незалежній Україні перед наукою не було сформульовано жодного значущого завдання. Можна сказати, що ніколи б Українська РСР не мала таких позицій у галузі, скажімо, авіакосмічних технологій, якби не існували важливі, поставлені у свій час на державному рівні завдання, що вимагали значної концентрації інтелекту та ресурсів нації, об’єднання зусиль усіх органів державної влади.
Нині державна політика не дає науковим закладам, які займаються прикладними дослідженнями, і наукомістким галузям економіки тих стимулів і переваг, що надаються відповідним сегментам інноваційних систем у розвинутих країнах. Завдання поки зводиться до фрагментарних засобів і дій, кожна галузь і кожен регіон змушені здійснювати самостійні одиничні кроки в різних напрямках.
Для інноваційного розвитку держави необхідно створити умови - через впровадження єдиної, чіткої та послідовної інноваційної політики, котра здійснювалася б у чіткій взаємодії всіх гілок влади, науки і виробництва. Нині ж державні зусилля в цій сфері вкрай розмиті. Повноваження, методика та інструменти впливу належать різним гілкам влади, окремим міністерствам і відомствам. Спостерігаються одиничні спроби вирішення глобальних завдань, що, природно, не може дати відчутного результату.
Всі реальні досягнення у галузі нових технологій, які істотно змінюють економічний уклад держави, що виводять країну на інший рівень технологічного розвитку, за всіх часів народжувалися тільки в результаті реальної підтримки державою науки, науково-технічного та інноваційного розвитку.
Що ви маєте на увазі під «одиничними зусиллями» поодиноких функціонерів? І що необхідно зробити, аби галузь інноваційних розробок все ж відчула підтримку держави?
Необхідна інноваційна стратегія. Необхідна в принципі стратегія, тобто чітке усвідомлення того, куди рухається країна, звідки їй брати ресурси, якою має бути ця країна через 10-20 років – аграрною або ж якоюсь іншою?
Не важливо, який саме пріоритет буде обрано: легка промисловість, металургія або ж туризм. Справа в тому, що за всі роки незалежності перед численними вченими з НДІ ніхто не ставив жодних приорітетів! Вони самі намацували напрями досліджень, затверджували їх, розробляючи в результаті продукти, котрі виявлялися нікому не потрібними. Бізнесу також нічого не було потрібно в ці роки від науки – приватизація ж була надприбутковою.
Перше – потрібно забезпечити стабільність розвитку науково-інноваційної галузі. Друге – потрібно поставити мету. Бажано було б зосередитись на високих технологіях – нанотехнологіях, біомедицині, електроніці, біотехнологіях. У цих галузях науки Україна традиційно була дуже сильною. Саме тут, в УРСР, вчені займалися розробкою всесоюзних наукових проектів, проробляючи їхню логістику, математичну складову, архітектуру проектів. Після розпаду СРСР відбувся колосальний відтік наших фахівців на Захід, однак декотрі лишилися. Та вони сьогодні, якщо й самі щось заробляють за напівлегальними схемами, то від цього нічогісінько не отримує держава.
Що це за схеми?
Оформлюються приватні угоди, гроші перераховуються на одну компанію, отримує їх інша, таким чином уникаючи податків. Маю безліч знайомих, котрі працюють саме так і цим дуже задоволені. Чи то медицина, чи то розробка двигунів для авіації – схема приблизно однакова: наші вчені отримують замовлення у вигляді гранту. На розробку вартістю 3-4 мільйони умовних одиниць вони отримують 150-200 тисяч доларів. Наші вчені щасливі, що їм дали непогані зарплати, можливість відвідати міжнародну конференцію, можливість пройти стажування за кордоном, до того ж, вони співпрацюють із вченими міжнародного рівня. Однак за угодою виходить так, що замовник оплачує все, включаючи український патент на розробку. Та потім до готового продукту додають одну-єдину детальку, і оформлюють інший, міжнародний патент, як на іншу розробку. Тому гранти – це шахрайство, це нахабне використання наукового потенціалу нашої держави.
А чим в цей час займаються численні державні установи, що відповідають за втілення в життя інноваційних держпрограм?
Державна агенція з інвестицій та інновацій, створена 2005 року, зосередилася на реалізації дрібних проектів у різних галузях: наприклад, покращенні виробництва свинини та ін. Таким чином, Державна агенція з інвестицій та інновацій не розвиває інноваційної галузі в цілому та не приносить прибутків державі. На моє глибоке переконання, держава не повинна займатися такими проектами в принципі. Це – справа бізнесу. Якщо вигадали інноваційну цеглу із новими якостями, то це не справа держави - втілювати такий проект в життя. Завдання держави – створити такі умови, аби ми цієї цегли виробляли стільки, щоб її вистачало на внутрішні потреби та й експорт. Адже коли інноваційний продукт виходить на міжнародний ринок, держава отримує гроші – на ті ж соціальні виплати.
Держава має оперувати не дрібними проектиками, а системою, або хоча б проектами національного масштабу. Наприклад, створення танкерного флоту, трубо- та нафтопроводи, вітроенергетика – одні з пріоритетів для країни, тому що це дозволить заробляти на міжнародному ринку.
А нині дрібні підприємства, які намагаються займатися альтернативними джерелами енергії, наприклад, не можуть проломити це самотужки. Та держава здатна скоротити їхні витрати й отримати прибуток у найближчій перспективі. Однак ми бачимо: держава зосереджена на таких само проектах, що й бізнес – на тих, котрі приносять швидкий прибуток. Адже нерухомість окуповується протягом року максимум, а ось уже вітроенергетика вимагає мінімум трьох років.
Ви казали, що державні зусилля в галузі інноваційної політики поділені між різними відомствами й навіть гілками влади?
Сьогодні у нас питання інвестиційної, а особливо інноваційної, діяльності вирішують як мінімум чотири органи виконавчої влади. До того ж, майже кожне з міністерств має певні повноваження у цій області. Державна агенція з інвестицій та інновацій – центральний орган виконавчої влади з питань інноваційної політики, вона координує решту органів влади у цих питаннях. МОН відповідає за наукову й науково-технічну діяльність, яку, за нашим законодавством, неможливо відокремити від інноваційної. Міністерство промислової політики відповідає за інновації у промисловості. Міністерство економіки керує у питаннях інвестиційної діяльності, однак в Законі «Про інвестиційну діяльність» записано, що інноваційна діяльність – це підвид інвестиційної. Якщо це записано в Законі, то про що можна говорити?!
Формально Державна агенція з інвестицій та інновацій несе найбільшу відповідальність за інноваційну політику країни, однак Агенція не має законодавчих повноважень, а інші відомства власні повноваження у цій галузі віддавати не збираються. Тому потрібно насамперед визначити на рівні законодавства, яке саме відомство керуватиме процесом. Друге – потрібно сконцентрувати більшість повноважень у визначенні інноваційної політики країни на рівні прем’єр-міністра або створити посаду ще одного віце- прем’єра з питань інноваційного розвитку. Але у нас сьогодні є віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань, у віданні котрого – наука та освіта, і є перший віце- прем’єр, у підпорядкуванні якому – реальний сектор економіки. Як це об’єднати?
То хто ж тоді може створити інноваційну стратегію для України?
Приймати стратегічні рішення на багато років вперед можуть лише президент, прем’єр або спікер парламенту, а тому створення дієвої інноваційної стратегії має бути зосереджено саме там, на рівні не нижче віце- прем’єра. А розробляти стратегію має група, до якої мають увійти представники науки, бізнесу та владних структур, в ідеалі – ще й представники громадських організацій. Але поки я не бачу людей, які могли б і бажали це робити. Розумієте, така людина має в це вірити, мати волю це зробити, та ще й мати реальні повноваження для прийняття стратегічних рішень.
Тож державні установи мають виробити основні пріоритети у науково-інноваційній галузі. Чи працюють сьогодні міністерства та відомства над розробкою інноваційної стратегії для країни? І коли чекати дієвої програми із планомірного переходу від постіндустріального суспільства до суспільства знань?
Наша країна унікальна в цьому сенсі. Розроблено безліч стратегій та програм розвитку. Я можу назвати декілька стратегічних документів останніх років:
1) «Стратегія розвитку України-2015» Українського Форуму,
2) програма Уряду «Український прорив»,
3) «Українська інноваційна доктрина-2008» Національного інноваційного Форуму,
4) проект стратегії інноваційного розвитку України Комітету з науки і освіти Верховної Ради,
5) відповідні документи, розроблені Національною Академією Наук України,
6) «Концепція державної програми розвитку Національної інноваційної системи України» Державної агенції України з інвестицій та інновацій,
7) державна програма розвитку інноваційної інфраструктури Міністерства освіти і науки.
Однак в жодному документі немає головного – мети. Точніше, цілі начебто є, але вони дуже неконкретні й розмиті. Я маю на увазі, що «мир у всьому світі», або «рівні права», або добробут, або гідні пенсії не можуть бути метою стратегії інноваційного розвитку. Вони не можуть дати ефекту. І навіть економічний, або, як нині модно казати, інноваційний розвиток не може бути метою. Ефект дають тільки масштабні й амбіційні цілі, наприклад – за 10 років увійти до трійки країн-лідерів у авіакосмічній галузі, або ж за п’ять років стати виробником сільгосппродукції №1 у Європі, або ж змагатися за світове лідерство на ринку високотехнологічних наукових розробок. Лише мета такого масштабу, тільки проекти масштабу будівництва космодрому, створення повного ядерного циклу, розвитку власного танкерного флоту здатні кардинально змінювати становище країни у світі. Тому мета є первинною, а стратегія – вторинною, вона вже має відповідати на питання, як досягти поставленої мети.
Цікаво, що, за великим рахунком, і зміст мети не такий важливий. Безумовно, розвивати маємо саме ті галузі, в яких країна дійсно має потенціал та можливості. Але головне – мета має бути. І коли вся країна запрацює як єдиний механізм з її досягнення, повірте, буде економічний добробут, гідні пенсії та зарплати вчителів і медиків.
Ви бачили багато зразків створення інноваційної моделі економіки. Як гадаєте, який з них найпридатніший для наслідування в Україні?
Є купа прикладів, коли країни розвиваються без жодної інноваційної моделі, але вони чітко уявляють собі, куди бажають рухатись. Про Ірландію та Ісландію 20 років тому ніхто майже нічого не знав. Сьогодні Ісландія тягне дном Атлантичного океану кабель для експорту електроенергії, якої в неї – надлишок. Ірландія стала країною №1 з виробництва програмного забезпечення у Європі, оскільки створила дуже комфортні умови для розробників такого продукту.
Отже, маючи досвід інших країн, ми можемо скоротити час розбігу – не 20, а 10 років йти до цього. У всьому світі технопарки, СЕЗи, кластери – це інструменти, що дозволяють створити точки прискореного зростання – або за територіальним, або за галузевим принципом. І лише держава може створити таку систему, адже для цього потрібні десятки мільярдів доларів. Але ж ми «Криворіжсталь» продали, з’їли та забули.
Мені близький приклад Дубай. Вони побудували маленьке містечко, яке сконцентрувало в собі інформаційні технології – Knowledge Village. Це коштувало півтора мільярди доларів. Рішення про будівництво було прийнято на рівні уряду ОАЕ. Однак вкладені кошти вдалося повернути вже через півтора роки! Адже на початку було запрошено великі відомі компанії й запропоновано їм пільгові умови роботи – з оподаткування, регістрації, інфраструктури, комунікацій, офісних територій. Тепер компанії, що працюють там (а це рівень не нижче Microsoft’у), обслуговують весь регіон – увесь обіг цих компаній проходить через Дубаї. Вони сплачують податки в бюджет Дубаї!
І що для цього було потрібно? Нормальна інфраструктура, нормальний менеджмент, пристойні фахівці, що працюють за пристойну плату. Такий проект не просто прибутковий, він створює тягу, як у пилососі. Туди моментально приїздять студенти з різних країн, створюється безліч нових компаній. А стартові інвестиції у такі проекти у масштабах країни – це значно менші суми, аніж виплати вкладникам Ощадбанку.
Який прогноз ви дали б науковій галузі країни на 10-15 років після президентської кампанії-2010? Це буде розвиток, стагнація, повна деградація?
За натурою я - оптиміст. Адже я досі працюю в цій дивній країні. Але я не бачу жодної передумови для зміни ситуації найближчими роками, тому що немає жодного лідера, який би розумів катастрофічну необхідність і мав би волю взятися за розробку дієвої інноваційної стратегії.
Розмову вела Марина Бердичевська
|
.gif)
