15.01.2010
Працюючи над четвертим матеріалом, присвяченим аналізу передвиборчих обіцянок кандидатів у президенти, ми зрозуміли, що спільною рисою для всіх без винятку програм – кандидатів як «першого», так і «другого» ешелонів – є їхня крайня декларативність. Програми Віктора Ющенка, Володимира Литвина та Арсенія Яценюка найяскравішим чином демонструють ставлення всіх кандидатів до свого виборця. У їхніх програмах є лише заявлені цілі – без аргументації та змалювання способів, за допомогою яких вони збираються досягати цих цілей. До того ж, у жодній з цих трьох передвиборчих програм навіть немає окремих підрозділів, присвячених реформуванню й розвитку освітньої та наукової галузей, а відтак більшість згадок про ці галузі стосуються суто формальних змін, ефективність і відповідність яких викликам сучасного глобалізованого світу є вельми сумнівною.
У передвиборчій програмі Володимира Литвина під назвою «Час народу» немає окремого пункту, який би стосувався планів реформування та розвитку вітчизняної освіти. Окремі підрозділи програми присвячені соціальній та економічній галузям, розвитку села та екологічної галузі, протидії корупції, політичній та культурній галузям, галузі безпеки та міжнародних стосунків. У програмі Віктора Ющенка під назвою «Вільна, справедлива та сильна Україна» напрями розвитку країни поділені саме за цими трьома абстрактними категоріями, а «Новий курс» Арсенія Яценюка взагалі не має підрозділів. Це – цілісний маніфест, котрий розпочинається зі слів «Ми сягнули межі» та завершується обіцянкою: «Врятувати країну та встати на Новий Курс. Ми це зробимо!»
Середня школа: керована державою?
Володимир Литвин гарантує підвищення заробітної плати вчителям до рівня середнього окладу в економіці, підвищення престижу працівників наукової галузі та забезпечення їм соціальних гарантій на рівні держслужбовців. Він також обіцяє реалізувати всі гарантії, встановлені статтею 57 Закону України «Про освіту», зокрема, врахування при визначенні розміру пенсії суми невиплаченої заборгованості.
Як бачимо, Володимир Михайлович переконаний, що розміри зарплат та пенсій бюджетних працівників (серед яких – і вчителі), найбільше турбують вітчизняних освітян. В цьому ж, як видається, переконаний і Віктор Ющенко, роблячи акцент: «Держава встановить справедливі співвідношення в оплаті праці всіх працівників бюджетних установ. Статус працівників сфери освіти буде прирівняний до статусу державного службовця», - говориться у передвиборчій програмі нині діючого президента.
Нагадаємо, що з 1 січня 2010 року на 20% збільшилася заробітна плата вчителів, котрі нарешті отримали статус держслужбовців. До того ж, згідно діючого законодавства, державна служба є частиною організаційної діяльності держави, а зміст діяльності держслужбовців полягає у практичному виконанні завдань та функцій держави.
Таким чином, діючий спікер парламенту та діючий президент України прагнуть залишити базову освіту виключно справою держави, не враховуючи того, що у більшості цивілізованих країн державна освіта складає лише незначну частину розгалуженої системі, у якій обертаються колосальні кошти. В Україні ж Міністерство освіти та науки намагається керувати всією системою, не маючи на це ані коштів, ані належних ресурсів.
Незважаючи на те, що Україна витрачає на систему освіти 6% ВВП, не дотягуючи до законодавчо закріплених 10% (в той час як лише у 5-х країнах світу державні витрати на освіту перевищують цей показник), ми маємо вкрай низький рівень оплати праці вчителя, більше 20% шкіл потребують негайного капітального ремонту, а ще 5% знаходяться у аварійному стані.
А 6% ВВП витрачаються, по-перше, на армію чиновників у сільських, міських, районних та обласних управліннях освіти, котрі продукують тонни паперової документації, поки що й не збираючись переходити на електронну форму звітності. Щоправда, Володимир Литвин обіцяє скорочення на 40% державного апарату та витрат на його утримання.
По-друге, значна частина коштів витрачається на доплати вчителям-пенсіонерам, котрих законодавство звільняти не дозволяє, таким чином перекриваючи можливості для розвитку у шкільних стінах молодим перспективним педпрацівникам. Згідно з офіційною статистикою, більше 50% педскладу країни – це люди у віці 41 та більше років. А Володимир Литвин збирається і далі займатися забезпеченням працевлаштування безробітних громадян старшого та передпенсійного віку.
У жодній з українських шкіл не встановлено лічильників опалення, котрі були б здатні забезпечити економію значних коштів для всієї галузі.
При цьому, держава не просто жодним чином не підтримує, але й перешкоджає діяльності приватних шкіл. Вступ до приватної школи означає нині втрату школярем права на безкоштовне харчування у початкових класах, забезпечення підручниками та вакцинацію. Вчителі приватних шкіл позбавлені можливості проходити безкоштовні медогляди. Парадокс полягає у тому, що підручники під грифом МОН не підлягають продажу, але й до приватних шкіл не вони не потрапляють, а вчителі приватних шкіл зобов’язані викладати згідно затверджених МОН програм.
Інший абсурд – оскільки плата за навчання у приватних школах є легальною, а не у вигляді «благодійних внесків» батьків (як це давно відбувається у всіх без винятку державних навчальних закладах), приватні школи вимушені сплачувати податок на землю, на якій розташовано будівлю школи.
Самі «приватники» пояснюють це так: приватні школи – це один із шляхів подолання державної монополії на освіту. Адже приватна школа є незалежною від свавілля чиновників - її успіх залежить від оцінки праці педагогів батьками учнів, а не перевіряючими органами. Так відбувається у всьому світі: критерії якості освіти визначаються не його виробниками – педагогами та чиновниками від освіти, а його споживачами – школярами та їхніми батьками.
Тому вітчизняним державникам потрібно нарешті зрозуміти: система освіти – це сфера послуг, а роль держави має зводитися до ролі гаранта їхньої якості. Для цього необхідно створювати у освітницькій галузі конкурентне середовище (котре дозволить досягати процвітання тим школам, що демонструють найкращий результат), а не з року в рік обіцяти вчителям підвищення ще на кілька відсотків їхньої жебрацької зарплатні. Потрібно дозволити вчителям отримувати за свою працю належну фінансову винагороду, натомість вимагаючи від них постійного підвищення кваліфікації та креативності у створенні авторських курсів і методик роботи із школярами. Тоді імідж професії вчителя у суспільстві зростатиме сам собою, без жодних державних стимулів.
Однак, схоже, що цього не розуміють кандидати в президенти Віктор Ющенко, Володимир Литвин та Арсеній Яценюк. Останній у своєму «Новому курсі» жодним чином не торкається рівня зарплати, соціальних гарантій та статусу вчителів. Він лише обіцяє спроектувати наново бюджетну освіту, переконуючи виборця, що вона буде більш конкурентоздатною порівняно із приватними послугами в цій галузі, тобто дотримується тих само антиринкових поглядів на систему освіти.
Виші: держзамовлення?
Підкреслюючи, що «запровадження зовнішнього незалежного оцінювання зупинило корупцію при вступі до ВНЗ», Віктор Ющенко обіцяє, що тепер держава збільшить держзамовлення, «щоб усі здібні діти мали можливість вчитися».
Володимир Литвин продовжує підняту Віктором Андрійовичем тему: спікер хоче створити систему підтримки талановитої молоді з малих містечок та сільської місцевості, а також ввести систему надання кредитів на навчання обдарованим студентам із поступовим погашенням цих кредитів за рахунок державних коштів.
До того ж, Володимир Михайлович прагне запровадити 20-%-ву квоту на працевлаштування молоді у закладах та на підприємствах всіх форм власності.
Отже, маємо цілісний план повернення системи вищої освіти до радянського зразка: кероване державою держзамовлення, надання переваги абітурієнтам із сільської місцевості, система примусових розподілень по закінченні ВНЗ.
Аналізуючи передвиборчі ініціативи у галузі освіти та науки кандидата в президенти Віктора Януковича, ми вже торкалися цієї теми, адже наміри Віктора Федоровича дивним чином нагадують плани Віктора Андрійовича та Володимира Михайловича.
Янукович також хоче збільшити обсяги держзамовлення до 75% та стимулювати роботодавців, котрі забезпечують випускників першим робочим місцем.
Отже, у галузі вищої освіти, так само, як і базової середньої, кандидати Ющенко та Литвин знову прагнуть до збереження державної монополії на освіту, не розуміючи того, що держава сама по собі в принципі не здатна забезпечити ані рівня, ані спрямованості, ані якості освіти.
У світі за різні форми освіти зазвичай відповідальні різні структури, а держава курує лише підготовку масової робочої сили та надає кошти вишам на пріоритетні для стратегічного розвитку країни дослідження. Щоправда, це відбувається за умови, що штатні професори автономних університетів провадять серйозні дослідження, співпрацюючи із великими виробничими корпораціями, та забезпечують власним випускникам ліквідність на ринку праці.
В Україні ж, згідно з офіційною статистикою, приватні ВНЗ складають не більше 30% всієї сукупності вишів, надаючи освіту приблизно 12% українських студентів. Зі всіх країн пострадянського простору цей показник є нижчим тільки у Білорусі. Для порівняння, питома вага недержавних університетів у Вірменії, Грузії та Казахстані складає від 74 до 78%, у Молдові – біля 58%, у Російській Федерації – приблизно 37%. За статистикою OECD (Організації економічного співробітництва та розвитку), в США таких вишів – 35%, в Японії – 74%, у Великобританії – 100%.
При цьому, як і у випадку із приватними школами, приватні університети мають сплачувати податки в якості комерційних підприємств, що отримують прибуток, а навчальні програми все одно мають узгоджувати на рівні МОН. При цьому виші державної форми власності як отримують чималі суми з держбюджету, так і заробляють на студентах, що навчаються за контрактом.
Таким чином, у приватних університетів за допомогою адміністративних важелів (серед яких - позбавлення акредитацій, ненадання ліцензій, повна відсутність податкових пільг) просто відбирають конкурентні переваги. Адже, аби отримати ліцензію та відповідний рівень акредитації, вони мають привести всі навчальні програми у відповідність до «держстандарту». Відтак, приватні виші відрізняються від державних лише офіційно проголошеною формою власності й тим, що нічого не отримують з держбюджету.
Кандидати забувають і про те, що вже нинішнього року всі університети країни стикнуться із геть незвичною для них проблемою – відсутністю попиту на їхні послуги, оскільки кількість навіть бюджетних місць у них перевищить загальну кількість абітурієнтів у країні. І держава має не збільшувати обсяги дотацій і держзамовлення, а створити найсильнішим ВНЗ такі умови, за яких вони дійсно змогли б стати конкурентоздатними як всередині країни, так і в світі.
Аби залучити до галузі вищої освіти серйозні інвестиції, потрібна навіть примусова лібералізація та комерціалізація цієї галузі. Створення рівних умов всім без винятку вишам та скасування переваг у вигляді пріоритетного бюджетного фінансування дозволить, шляхом природної конкуренції, скоротити їхню кількість та вивести найкращі з них на рівень, котрий з часом забезпечить їхню присутність та перемогу у світових рейтингах.
Тільки в такому випадку українська вища освіта стане престижною в світі та зможе гнучко реагувати на ринковий попит, чого обіцяє домагатися Віктор Ющенко.
Наука: високі технології та інновації?
Три кандидати лише побіжно та вкрай абстрактно згадують про інноваційний розвиток країни, котрий, очевидно, має на увазі також підтримку та розвиток української науки.
Володимир Литвин збирається впроваджувати енергоощадні технології та використовувати альтернативні джерела енергії, і це – єдина згадка про науку та інновації в його програмі, що дуже дивно для академіка НАНУ.
Віктор Ющенко хоче впровадити державну програму енергозбереження та використання альтернативних джерел енергії, а також розмірковує над тим, яке значення для країни має інноваційний шлях розвитку: «Наш шлях до успіху –економічна свобода, сучасні механізми регулювання ринків, інновації, енергоефективність…Українська економіка зможе сповна реалізувати свій інтелектуальний та інноваційний потенціал. Державна підтримка високих технологій та інновацій дасть змогу українським підприємствам і країні в ціломупідвищити свою конкурентоспроможність, зберегти і зміцнити позиції на світових ринках наукоємної продукції».
Арсеній Яценюк іде далі. Він стверджує, що Київ має повернути собі роль центра та лідера східноєвропейської цивілізації. В якості основи для інтеграції Яценюк вважає за потрібне запропонувати новий Східноєвропейський проект, котрий на старті буде включати в себе, зокрема, й спільний розвиток науки, індустрії високих технологій, авіаційної та космічної галузей.
Дуже важко коментувати настільки абстрактно змальовані, а насправді стратегічні, завдання. Для прикладу ми розглянемо авіакосмічну галузь, про котру згадав у своїй передвиборчій програмі Арсеній Петрович.
Навіть попри вкрай нестабільне та недостатнє фінансування цієї галузі протягом всіх років незалежності, Україна й нині, разом із Францією та Китаєм, займає третє місце в світі за кількістю запусків космічних апаратів – після США та РФ. Разом із тим, вона не є державою, що самотужки здійснює запуски – вона лише надає пускові послуги у рамках спільних проектів із державами-партнерами, забезпечуючи від 6 до 8 запусків ракет вітчизняного виробництва щорічно.
При цьому, на такі запуски Україна не витрачає жодної копійки, в той час як США на 100%, а Росія – приблизно на 50% фінансують власні космічні галузі. Кошти з вітчизняного бюджету виділяються лише на виробництво нових апаратів, але цих коштів галузі абсолютно недостатньо.
Обладнання на великих підприємствах галузі, таких як Південний машинобудівний завод, не оновлювалося з радянських часів, а середній вік у галузі складає 56 і більше років, оскільки середня зарплатня не перевищує 1000 грн. Декотрі з підприємств, що працювали над розробками для космічної галузі, останніми роками згорнули такі дослідження, оскільки держава не виявилася здатною збільшити їхнє фінансування. Приватні інвестиції таким підприємствам залучати важко, а державні відомства (такі, як Гідрометцентр) самі не мають коштів, аби замовляти в них продукцію, хоча, за належного фінансування, залюбки робили б це.
Нині фахівці космічної галузі мріють про те, аби держава виділила фінансування не лише на оновлення обладнання та підвищення середньої зарплатні, не лише на надання пускових послуг державам-партнерам, а й на розробку наукових тем від початку до кінця. Провідні держави світу недаремно інтенсивно розвивають власні авіакосмічні дослідження, адже на шляху до них дослідникам вдається вирішити велику кількість завдань у інших галузях науки – таких, як природокористування, ресурсозбереження, геологорозвідка, екологічний моніторинг і т.ін. Це коштує державі недешево, однак такі дослідження виводять науку окремої країни на передній край світових досліджень, вважають фахівці. Недаремно всі цивілізовані країни нині хочуть летіти на Місяць: вже 10 країн розробили власні наукові програми освоєння Місяця, розуміючи, що на шляху до цієї мети вони зможуть вирішити таку кількість наукових завдань, котрі забезпечать поштовх для всієї національної економіки.
Тож, аби вивільнити у держбюджеті кошти для підтримки таких стратегічних для розвитку держави галузей, у яких Україна зберегла з радянських часів свій величезний науковий потенціал, потрібно модернізувати все поле науково-технічних досліджень та розробок. Яким чином? Оптимізуючи кількість НДІ та створюючи всередині них конкуренте середовище, котре дозволить розподіляти кошти відповідно до отриманих науковцями результатів та залучати до фінансування наукових розробок великі корпорації – як вітчизняні, так і закордонні.
А повноцінне дотування державою стратегічних для неї галузей в перспективі створить імідж країни у світі без оголошення штучних тендерів на найкращу ідею щодо його підвищення.
Марина Бердичевська, спеціально для «Європейського освітнього порталу»
|
.gif)
