25.01.2010
Цією публікацією Європейський освітній портал продовжує порівняльне дослідження ступеня формалізації та ефективності процедур захисту дисертації у різних європейських країнах. Попередній матеріал стосувався процедури захисту кандидатської дисертації в Україні. Цей матеріал присвячено вивченню та аналізу процедури захисту дисертації у Франції. Порівняльні дослідження мають показати реальне місце України в сучасних тенденціях здійснення наукових досліджень та захисту їхніх результатів, що відбуваються в сучасному світі.
Докторський ступінь у Франції є сучасником перших університетів, котрі з’явилися у XIII столітті. Втім, упродовж історії, і, зокрема, у XX столітті зміст та тривалість процесу підготовки та захисту дисертацій багато разів реформувалися. Приміром, у 1950-1960 роках був запроваджений «докторат зі спеціальності», який тривав всього 1-2 роки. Він співіснував із так званим «державним докторатом», який тривав від 4 до 7 років для природничих наук, і вдвічі більше – для гуманітарних наук. Лише з 1984 року третій цикл освіти у Франції було уніфіковано, і відтоді докторські студії тривають 3-5 років та завершуються написанням і захистом єдиної докторської дисертації. Згідно з французьким законом, цей етап пов’язаний з „навчанням за допомогою дослідження”, а також із „професійним досвідом наукового дослідження”.
Сьогодні принципова відмінність третього циклу навчання у Франції від відповідного навчання та дослідження в Україні полягає перш за все в організації процесу за допомогою так званих „докторських шкіл”. Докторські школи у Франції, згідно з Болонською реформою, завершують структуру навчання в університеті після бакалаврату (licence, 3 роки), та магістерської програми (master, 2 роки). Запроваджені у Франції у 1998 році, Докторські школи стали загальною практикою 2000-го року.
На відміну від української ситуації, коли дипломи кандидата наук видає надуніверситетська державна інституція Вища атестаційна комісія (ВАК), французькі науковці отримують на виході диплом і ступінь «доктора» від конкретного університету. Попри цю особливість, цей диплом є державним, як і український. Всередині університету докторської освітою опікуються Докторські школи, яких може бути до 2-3 на університет: наприклад, відповідні докторські школи гуманітарних наук, соціальних, природничих наук.
Докторські школи мають певну організаційну та фінансову автономію стосовно університету, на базі якого вони засновані. Це стосується перш за все визначення програми навчання та досліджень, відбору кандидатів, кадрової політики тощо. Крім того, Докторські школи Франції проходять експертизу і оцінку Міністерства вищої освіти, яке надає спеціальний бюджет для їхнього функціонування на 4-річний термін. Докторант, який вважається молодим дослідником, може претендувати на визначену внутрішнім регламентом фінансову підтримку з бюджету Докторської школи або її дослідницького центру.
Але навіщо потрібні Докторські школи? Річ у тім, що до створення докторських шкіл, докторант французького університету гуманітарних або суспільних наук, подібно до українського аспіранта, був залишений сам-на-сам із власним науковим проектом, і лише епізодично зустрічався із своїм науковим керівником. Із цього випливав відчутний контраст між умовами дослідницької роботи у природничих науках, де відсоток успішного завершення докторантури сягав майже 100 відсотків (адже в природничих науках написання дисертації пов’язане із роботою в лабораторії та проведенням експериментів), і умовами підготовки дисертацій з гуманітарних та суспільних наук, де рівень успішності трохи перевищував 50 відсотків.
Створення докторських шкіл було відповіддю, з одного боку, на потребу підвищення рівня успішного захисту дисертацій, і з другого боку, воно відповідало бажанню організувати ефективне наукове оточення для докторанта. Адже Докторські школи сприяють науковому структуруванню навчального середовища. Мова іде перш за все про створення наукового та комунікативного контексту, дослідницької культури, в якій перебуває молодий дослідник-докторант протягом кількох років роботи над дисертацією. Специфіку цього середовища визначає кожна Докторська школа відповідно до своїх власних ресурсів, дисциплінарних особливостей та традицій, дослідницьких центрів, на які вона спирається у своїй діяльності тощо. Втім, у переважній кількості випадків йдеться про проведення обов’язкових для відвідування конференцій, організацію коротких навчальних курсів та докторантських семінарів, обов’язкове вивчення іноземних мов і т.ін. Крім того, докторські школи мають на меті уніфікувати національні умови підготовки дисертацій, аби сприяти мобільності докторантів поміж європейськими країнами у Єдиному європейському освітньому просторі.
Спробуємо більш ретельно прослідкувати процедуру навчання та дослідження у Докторській школі та захисту дисертації. Ми підрахуємо загальну кількість процедурних кроків, що їх має здійснити французький здобувач наукового ступеня для захисту дисертації і порівняємо її із кількістю кроків, що їх має здійснити український аспірант для захисту кандидатської дисертації.
Крок 1. Вступ до Докторської школи. Якщо людина бажає писати дисертацію, вона має вступити до Докторської школи відповідного університету. Єдиною формальною умовою для вступу є наявність національного магістерського диплому, або іншого еквівалентного йому диплома (в тому числі іншої країни, який, до речі, не вимагає процедури „нострифікації”). Іспитів як таких складати не потрібно, натомість оцінюється дослідницька пропозиція кандидата, думка потенційного наукового керівника, бачення керівника Докторської школи.
Крок 2-5. Щорічне оформлення документів та запис до університету. Оскільки процедура запису до університету відбувається щороку (за цю процедуру докторант сплачує близько 400 євро на рік), а офіційна тривалість навчання у Докторській школі після Болонської реформи – 3 роки (на практиці, дуже часто 4 і більше), то, заради наближення до реальної ситуації, ми позначаємо цей етап 4 кроками.
Крок 6. Визначення теми дисертації та її реєстрація. На початку роботи над дисертацією докторант має зареєструвати своє дослідження у Центральному реєстрі дисертацій, який існує з 1968 року та знаходиться у відкритому доступі для наукової спільноти. З 1978 року процедура реєстрації дисертації у цьому списку є обов’язковою. Реєстр має цінність не лише для академічної та наукової спільноти, але також і для самого дослідника, оскільки дозволяє дізнатися, чи існують дослідження, подібні його власному.
Крок 7-17. Написання дисертації. Оскільки йдеться про найважливіший та найбільш працемісткий процес, то ми, як і у попередній публікації, позначаємо цей етап 10-ма кроками. Це робитимемо і в аналізі процедур захисту в інших країнах.
Крок 18-23. Виконання супутніх зобов’язань Докторської школи (відвідування і виступ до конференціях, докторський семінар, стажування, вивчення мов тощо). Оскільки умови і зобов’язання докторантів в різних докторських школах можуть бути дуже різними, позначимо умовно цей етап 5 кроками: як половину роботи над дисертацією, це відображатиме реальне співвідношення затрачених зусиль.
Крок 24. За 2-3 місяці до захисту текст готової дисертації дисертант особисто надсилає у паперовій версії усім членам журі. Журі складається з 3-8 експертів (Постанова Міністра освіти від 7 липня 2006 року). Особливо важливим є отримання дисертації двома „доповідачами”, які мають бути професорами з інших університетів. Доповідачі читають текст дисертації і надають свої „попередні висновки” у Докторську школу. Саме позитивні „попередні висновки” зовнішніх експертів, а також позитивна думка керівника дисертації є підставою допущення дисертанта до захисту дисертації.
Крок 25. Реєстрація дисертації в університеті. Більшість університетів Франції вибрали електронний спосіб подання дисертацій, тому першим кроком до захисту є подання, за 3 тижні до дня захисту, електронної версії (у форматі .pdf) дисертації до бібліотеки університету. Ця версія мусить містити, окрім основного тексту дисертації, резюме французькою, а також англійською мовою і список ключових слів, що дозволить включити цей текст до електронного каталогу і пошуку бібліотеки університету, доступних в мережі Інтернет. Докторант при цьому підписує контракт про електронне поширення захищеної дисертації, тобто надає право університету розмістити свою дисертацію у вільному доступу.
Після захисту, якщо журі вимагатиме змін до тексту дисертації, кандидат повинен знести ці зміни в остаточний текст, який буде поширюватися зусиллями бібліотеки, протягом 3 місяців після захисту.
Крок 26. Захист.Захист відбувається у присутності журі, яке складається із 3-8 експертів: науковий керівник дисертації, два опоненти-доповідачі, інші члени журі. Як мінімум половина складу журі повинна бути із інших університетів, аніж той, в якому готувалася дисертація. Також принаймні половина членів журі мусять мати статус професорів. Безпосередньо перед процедурою захисту журі обирає голову, який виконує функцію модератора, надаючи слово дисертанту і членам журі, оголошує перерви тощо.
Слухання, як правило, займає кілька годин – виступає дисертант, потім доповідачі і решта членів журі. Рішення приймається таємним голосуванням. Оцінка може бути різною – «добре», «дуже добре», «дуже добре із вітанням журі». Також журі може вимагати внести у роботу зміни, і тоді кандидат повинен зробити це протягом 3 місяців після захисту.
Крок 27. „Келих після захисту” (pot de soutenance).За неписаною традицією, дисертант пригощає журі, наукового керівника та присутніх на захисті друзів келихом шампанського та закускою. Це частування має камерний характер і ніколи не переходить у традиційне українське застілля. Коштуватиме це задоволення докторанту 100-150 євро, на відміну від понад тисячу доларів в українському випадку.
Крок 28. На наступний день після захисту Докторант заповнює „формуляр захищеної дисертації”і отримує атестацію про успішне завершення докторських студій. Цей тимчасовий документ засвідчує права нового доктора протягом 6 місяців, поки виготовляється його офіційний диплом, який кандидат отримує особисто або поштою.
Як бачимо, докторська освіта у Франції має суттєві відмінності від аналогічного рівня освіти в Україні. Сама процедура написання дисертації та її захист відбувається не в 74, а у 28 кроків, з яких 10 займають робота над дисертацією, а 5 - виконання інших зобов’язань Докторської школи, які, як правило, складаються із відвідування та виступу на конференціях, відвідування докторантського семінару, стажування тощо. Жодної «примусової» державної норми у вигляді обов’язкових публікацій або державних іспитів на національному рівні не існує.
Про привабливість французької докторської освіти та її відкритість до зовнішнього світу свідчить статистика: щорічно у Франції відбувається 9000-10000 захистів дисертацій, чверть з яких складають дослідження докторантів-іноземців.
Важливою особливістю докторської освіти у Франції є також автономія університету. Саме університет видає відповідний – державний! - диплом, і тому процедура підготовки та захисту не вимагає від дисертанта бюрократичної роботи, пов’язаної із звітністю перед окремою державною структурою на кшталт ВАК. Як показало попереднє дослідження Європейського освітнього порталу, саме на марудну бюрократично-паперову роботу звичайний український здобувач витрачає максимум часу та нервів.
Підкреслимо, що інституційна автономія французьких Докторських шкіл водночас не означає анархії і вседозволеності – як зазначалося вище, кожна Докторська школа проходить перевірку Міністерства освіти раз у чотири роки, за що і отримує автономний бюджет із державних коштів. В такий спосіб бюрократичні процедури і тягар звітності лягає на плечі керівництва, а молодий дослідник отримує більше часу на власне дослідження. Без сумніву, це справляє позитивний вплив на якість його роботи.
Тим часом, автономне фінансування Докторської школи має конкретні переваги для молодого дослідника: він може отримувати щомісячну державну фінансову допомогу (на практиці так відбувається у природничих науках у майже 100 відсотках випадків, але у гуманітарних науках цей показник набагато менший). Крім того, Докторська школа має кошти на відрядження дослідника на стажування закордон, на відвідання конференцій тощо. Насамкінець, сама процедура захисту дисертації не вимагає, як це відбувається в Україні, чималих інвестицій з боку здобувача: оплату проїзду та проживання членів журі бере на себе університет. Насамкінець, Докторська школа із власного бюджету може оплатити публікацію певної кількості захищених дисертацій.
Принципово іншим є також сценарій самого захисту. В українському варіанті маємо вкрай формалізовану та ритуалізовану процедуру: ні для кого не секрет, наприклад, що здобувача ознайомлюють із запитаннями, які ставитимуть йому опоненти під час захисту, і він заздалегідь готує відповіді на них. Питання решти членів спеціалізованої вченої ради стосуються, як правило, автореферату. Сама процедура захисту має чіткий регламент, все записується у стенограму. Живої, творчої наукової дискусії, як правило, не відбувається.
Натомість захист у французькому університеті має іншу природу: це час і місце для справжнього диспуту. Оскільки роботу читають тільки спеціалісти з тематики дисертації, вони бачать своє завдання у найповнішій критиці дослідження. Для журі, яке оцінює роботу, важливим є не лише те, що написано в дисертації, але і здатність дисертанта захистити свою позицію, а також його вміння дослуховуватися до критичних зауважень і вести фахову, аргументовану полеміку, визнавати свої помилки і пропонувати конструктивні рішення. Саме тому після захисту доповідачі готують «остаточні висновки» (після «попередніх висновків», які вони готують до захисту), де враховують результати дискусії.
Іншою відмінністю є спосіб зберігання та поширення дисертації. Французька традиція не використовує жанру «авторефератів», натомість, завдяки новим технологіям розміщує всі захищені дисертації у вільному доступі в мережі Інтернет на сайті бібліотеки університету.
Втім, найважливіша відмінність процедури підготовки та захисту дисертації у Франції в іншому. Французька академічна спільнота розуміє, що рівень дослідницької культури не може вимірюватися лише дотриманням формальних умов - визначеного якимось державним органом розміру шрифту та інтервалу у дисертаційному тексті, визначеної кількості «друкованих аркушів» (існують традиційні обсяги, рекомендовані шрифти та інтервали, але вони є скоріше орієнтовними). Професура також розуміє, що наукова цінність роботи аж ніяк не пов’язана із «єдиною правильною» системою посилань, бібліографією «за ВАКівським зразком» або уніфікацією оформлення автореферату. Насамкінець, навіть працівникам міністерства освіти та інших державних структур зрозуміло, що дослідницький потенціал здобувача не вимірюється кількістю оббитих порогів в кабінетах чиновників від освіти… Натомість, замість створення всіх цих штучних перепон та формальних процедур, французька система докторської освіти пропонує два прості, але реальні виклики для молодого науковця, вимагаючи від нього професійного наукового дослідження із ясно визначеною новацією для світової науки та якісної фахової дискусії під час його захисту.
Тетяна Огаркова, спеціально для «Європейського освітнього порталу»
|
.gif)
