02.08.2010
Далеко не кожного українського викладача запрошують попрацювати за кордоном. Оксані Кісь (нар. 1970) - провідному українському спеціалісту з гендерних досліджень - нещодавно пощастило отримати цінний досвід викладання у Колумбійському університеті (Нью-Йорк, США). Кандидат історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, голова Науково-дослідного Центру „Жінка і суспільство” (ГО), співзасновниця Української асоціації усної історії, дослідниця живе і працює у Львові. Авторка численних публікацій в Україні та за її межами, стипендіатка програми Фулбрайта (2003) та ім. Шклярів (2007), Оксана Кісь викладає гендерні студії, жіночу історію та феміністську антропологію у Львівському національному університеті ім. Івана Франка та Українському Католицькому Університеті. Про секрети професійного успіху української дослідниці, а також про специфіку викладання у США читайте в її інтерв'ю на "Європейському освітньому порталі".
Інтерв'ю є розширеною версією матеріалу, оприлюдненого на сайті "Це-Я!"
Пані Оксано, що ж потрібно зробити українському науковцю, щоб отримати запрошення читати лекції в Колумбійському університеті? Чи потрібно, крім кропіткої праці та навчання, докладати зусиль ще й в царині власної реклами та менеджменту?
Очевидно, дві передумови є засадничо необхідними для того, аби в принципі мати шанс викладати будь-який предмет за межами України: це, по-перше, бути визнаним фахівцем (буквально експертом) у своїй галузі, та, по-друге, досить вільно володіти англійською мовою. Зрештою, перший та другий чинники є взаємопов’язаними: не знаючи англійської мови, науковець не може підтримувати належний рівень власної кваліфікації, бо ж не читає міжнародних спеціалізованих періодичних видань чи книг, то ж і його/її фаховість автоматично ставиться під сумнів. З іншого боку, науковий авторитет у світовому академічному товаристві витворюється завдяки публікаціям власних праць у міжнародних виданнях (насамперед, англомовних) та виступам на міжнародних наукових форумах. Словом, український дослідник чи дослідниця має стати повноцінним активним членом міжнародної спільноти фахівців у відповідній ділянці.
Наукову працю, як і будь-яку іншу професійну діяльність, зараз регулюють закони ринку: існує не лише змагання теорій чи ідей, але й конкуренція наукових шкіл, груп дослідників та окремих вчених. Очевидно, що кожен університет чи наукова інституція прагне залучити найкращих спеціалістів для виконання своїх дослідницьких завдань, то ж науковцям треба повсякчас доводити свої переваги перед потенційними роботодавцями. На жаль, в українській академічній культурі ще досить сильною є така собі пасивно-очікувальна традиція, яку десятиліттями культивувала радянська система. Довгий час в умовах планово-тоталітарного суспільства всі рішення та кошти (стосовно досліджень, поїздок, публікацій тощо) „спускали” зверху в адміністративному порядку, і в цій системі не було місця для конкуренції, як не було жодної потреби виказувати індивідуальну ініціативу. Для багатьох українських вчених змінити такий стиль наукової діяльності виявилося просто надзавданням, бо це й справді вимагає значних інвестицій часу та зусиль, а головне – зміни ментальності. Прикро, що не лише представники старшого покоління (яких, зрештою, можна зрозуміти), але й наукова молодь, в якої є явний дослідницький потенціал, часто просто лінується використовувати ті можливості та нагоди для професійного саморозвитку, яких тепер так багато. Звичайно, набагато простіше не докладаючи жодних зусиль тихо нидіти у своєму закутку за мізерну платню (оплата праці викладача чи науковця в наші країні просто ганебна!), аніж намагатися дотягнутися до світового рівня і професіоналізму, і винагороди. Словом, щоб про тебе знали і тебе поважали як ученого треба як мінімум заявити про себе так, щоб тебе змогли почути.
Чим зумовлена зацікавленість американських студентів таким досить специфічним курсом, як «Жінки у постсоціалістичних трансформаціях в Україні, Росії та Польщі»? Наскільки, на Вашу думку, вдається зрозуміти сутність такої проблематики, враховуючи те, що у них немає власного досвіду життя за соціалізму та пізніших перетворень у цих країнах?
На Заході вже тривалий час є значний інтерес до пост-радянських студій, однак фахівців у цій сфері в університетах США не так вже й багато, та й ті переважно спеціалізуються у політології, історії, демографії, мовознавстві та літературознавстві, часом у культурології… Очевидно, зважаючи на те, що гендерні і жіночі студії в пост-радянських країнах є порівняно новою ділянкою досліджень, ґрунтовних узагальнюючих праць з подібної тематики (ані місцевими, ані тим більше англійською мовою), які могли б слугувати підручниками для іноземних фахівців, також нема. Водночас, зацікавленість тим, як досвідчили радикальні політичні, соціальні, культурні та економічні трансформації у країнах колишнього соцтабору жінки – величезна, а дефіцит інформації – просто критичний. Такі теми, як торгівля жінками, насильство у сім’є, транснаціональна трудова міграція в нашій частині світу та інші подібні гендерно-забарвлені проблеми – вкрай актуальні. Думаю, це й було однією з причин вибору, який зробила програма українських студій Колумбійського Університету на користь саме запропонованого мною курсу. Щодо студентів, то в кожної з них були свої причини: дехто навчається на програмі регіональних студій та цікавиться Центрально-Східною Європою, інша – має вужчий спеціальний інтерес до кримінальних аспектів секс-індустрії на пострадянському просторі, ще інша зосереджена на питаннях гендерних аспектів етнічних культур… Єдине, що насправді об’єднувало моїх студенток – усі вони майже нічого не знали про повсякденне життя звичайних людей за доби соціалізму. Тому перш, ніж пояснювати постсоціалістичні трансформації, доводилося щоразу робити невеликі екскурси у минуле та з’ясовувати, в чому ж полягали особливості життя жінок за радянської влади. Зрештою, компаративний підхід виправдав себе: хоча у масовій свідомості на Заході постсоціалістичні країни чи Центрально-Східна Європа й виглядають як щось суцільне і однорідне, при детальному розгляді – хоч би й на прикладі становища жінок - стає дуже добре видно докорінні відмінності трьох країн, культур, суспільств. Загалом, головним своїм завданням я бачила не стільки вкласти у голови студентів якісь знання про сучасну гендерну ситуацію в цих країнах, скільки дати їм розуміння надзвичайної складності і неоднозначності усіх постсоціалістичних перетворень для жінок, які з одного боку виявилися жертвами перехідного періоду і „дикого ринку”, з іншого – виявили надзвичайну адаптивність та гнучкість у пристосуванні до змін, показали себе активними і дієвими учасницями процесу всебічних суспільно-економічних трансформацій. Щоб студенти мали змогу збагнути це, я вдалася до двох прийомів: по-перше, до кожної теми (чи то демографічна криза і репродуктивні права жінок, чи то жіночий активізм, чи проституція чи будь-що інше) я пропонувала студентам для домашнього читання одночасно праці як західних, так і місцевих (відповідно, українських, польських чи російських) дослідників, щоб вони мали змогу побачити відмінності у підходах, акцентах, інтерпретаціях тощо; по-друге, до кожного заняття я готувала певні емпіричні матеріали з відповідних країн (документальні фільми, інтерв’ю, цитати з законодавчих актів, підбірку рекламних зображень, словом – тексти чи візуальні матеріали, або ж статистику) з тим, щоб вони самі мали нагоду їх проаналізувати та зробити відповідні висновки. Наприклад, наприкінці обговорення проблеми сімейного насильства над жінками ми переглянули сумнозвісний (нині заборонений) відеокліп „Скрябіна” під назвою „Мумітроль” (текст пісні переклала та роздала студентам). Відтак ми мали змогу разом поміркувати над питанням соціо-культурного потурання насильству як одному з факторів, що сприяє побутуванню цього ганебного явища в українському суспільстві. Мені було приємно довідатися, що саме ці прийоми студенти згодом (на підсумковому занятті) відзначили як найбільш ефективні, такі, що дозволили їм глибше зануритися у проблематику, краще зрозуміти сутність складних та суперечливих явищ у маловідомих їм контекстах, буквально „доторкнутися” до трьох різних культур. Я не маю жодних ілюзій з приводу того, як мало насправді можна довідатися про три постсоціалістичні суспільства в межах одного курсу, однак я впевнена, що після нього ці студенти принаймні розуміють складність трансформаційних процесів і усвідомлюють їх гендерну специфіку.
Оцінки ефективності освітньої системи США дуже суперечливі – від беззастережного схвалення до тотального заперечення. Які з особливостей американської освіти Вам імпонують, а які Ви вважаєте неприйнятними? Чи є, на Вашу думку, безпосередній причинно-наслідковий зв’язок між специфікою освіти і станом суспільства?
Свого часу, коли під час мого кількамісячного наукового стажування в одному з університетів США мій син навчався у місцевій загальноосвітній школі, я мала змогу придивитися до низової ланки освітньої системи цієї країни. Що мене вразило насамперед – це чудова матеріальна база звичайної провінційної школи. Наприклад, для уроків кулінарії (а такий предмет був передбачений навчальною програмою для всіх без винятку учнів обох статей!) в школі було обладнано кабінет, у якому було по декілька комплектів електроплит, духовок, кухонних електроприладів, всілякого начиння, не кажучи вже про всі витратні матеріали та спецодяг! Усі заняття мали практичні складову, діти працювали у малих групах, де ролі та функції кожного були визначені і розділені. Таким чином вони не лише набували навичок куховарства, але й опановували мистецтво командної роботи! Мій тоді 12-річний син був просто захоплений цими уроками, бо для дітей то була насамперед творчість – можливість створити щось корисне власноруч! Дуже позитивне враження склалося про взаємини між вчителями та учнями: у них практично не помітна ієрархія, стосунки дуже демократичні, буквально дружні, учителі дуже доброзичливі до дітей, жодних криків чи образ годі й уявити! Звичайно, можна критикувати спосіб опанування базових знань: звичні для нас предмети в американській середній школі змішано і їх зміст вивчають доволі поверхово і не надто систематично („суспільні студії” об’єднують історію, географію та суспільствознавство, “наука” включає такі природничі дисципліни як біології, фізика та хімія, і т.п.) загалом, дітей не стільки змушують заучувати матеріал, скільки вчать, як оперувати інформацією – як і де її шукати, систематизувати, використовувати і презентувати. Дуже багато самостійних і творчих завдань, які стимулюють учнів до активного опанування знань, і більшість з них, знова-таки, виконуються у командах. Дітей вчать співпрацювати, розподіляти обов’язки у групі, домовлятися та виробляти внутрішні правила, ефективно використовувати час та ресурси… На моє глибоке переконання, такі навички надзвичайно корисні не лише у школі, але й протягом усього життя! З іншого боку, трохи дивно було зіткнутися з місцевим способом заохочувати дітей до читання книг: з оголошення на дверях одного класу я довідалася, що кожен, хто прочитає книгу, отримає у нагороду безкоштовний гамбургер та колу, за 2 книги – піцу та колу і т.д. Загалом, у мене склалося враження, що завданням шкільної освіти є не стільки вкласти у голови учнів певний об’єм знань, скільки навчити їх методів та прийомів, як здобувати ці знання та використовувати їх, а також виробити у них корисні соціальні навички.
Не складно помітити, що у порівнянні з загальноосвітньою школою навантаження на студентів коледжів та університетів є значно більшим (хоча, звичайно, багато залежить і від рівня самого вищого навчального закладу). Перелік навчальних дисциплін в американських вузах не такий довгий, як у нас, але навчатися там набагато складніше. Засаднича відмінність полягає у підходах: на відміну він звичної для нас односторонньої трансляції „наукових істин” від викладача до студента з тим, що останній має їх засвоїти та відтворювати на вимогу, західних студентів націлюють на глибоке розуміння змісту предмету, опанування сутності теорій та формують практичні навички використання отриманих знань. Головне, чого вчать в американських університетах – це самостійного критичного мислення на фоні глибоких базових знань предмета. Звичайною практикою є обов’язкове читання найважливіших класичних праць з певної дисципліни вдома з їх подальшим обговоренням під час дискусії в авдиторії. Порівняно невеликі студентські групи та часто застосовувані інтерактивні методики навчання дозволяють залучити до активної роботи в класі практично кожного студента. Я не можу уявити собі курс, упродовж якого викладач міг би собі дозволити викладання лише у лекційному форматі! Скажу більше: оскільки в США вища освіта є переважно платна, то університети розглядають студентів як своїх „клієнтів” – таких собі „споживачів” освітніх послуг, які надає вуз. Оплачуючи своє навчання, студенти приносять до вузу гроші, то ж не дивно, що поміж університетами існує значна конкуренція з тим, щоб залучити та утримати більше студентів. Тому вони невтомно вдосконалюють свою навчальну базу як з технічної, так і з кадрової точки зору, орієнтуючись при цьому значною мірою на запити самих студентів. Наприклад, під тиском студентів, які мають інтерес до вивчення певного предмету, департаменти запроваджують нові навчальні курси, а нарікання студентів на певного викладача можуть стати причиною для його/її звільнення. То ж і вимоги до рівня компетентності та педагогічної майстерності викладачів надзвичайно високі. Наприкінці семестру студенти здійснюють анонімне оцінювання праці професора за цілою низкою критеріїв, включно з різними соціально-психологічними характеристиками. Очевидно, за таких обставин викладач має бути постійно „в тонусі”, володіти найновішою інформацією у своїй ділянці, постійно професійно самовдосконалюватись. Втім, і до студентів вимоги є також високими: навчальне навантаження передбачає значний обсяг самостійної праці, чимала частка якої має дослідницький, аналітичний чи творчий характер. У великих університетах є, як правило, декілька спеціалізованих наукових бібліотек, причому центральна бібліотека багатьох вузів працює цілодобово! Ресурси та організація праці університетських бібліотек в США – це окрема тема для розмови, але скажу одне: студенти ними дуже активно користуються!
Хоча на рівні бакалаврської програми студенти опановують основи базових для своєї дисципліни предметів, вони також мають змогу формувати свою майбутню фахову спеціалізацію – обираючи щороку 3-4 із кількох десятків спецкурсів. Магістратура – це вищий ступінь освіти, то ж відповідно вимоги до навчання тут зростають у геометричній прогресії. Сюди вступають лише ті, хто довів свою інтелектуальну спроможність. Магістерська робота – це фактично повноцінне дослідження, що має відповідати усім критеріям до наукових праць. Крім того, від магістранта очікують активної участі в академічному житті університету – як правило, на волонтерських засадах. До речі, поза навчальна активність студентів (волонтерська праця чи безоплатна літня практика у відповідних до фаху установах, навчальні мандрівки, участь у літніх школах, виступи на студентських конференціях тощо) є одним з важливих критеріїв при вступі до магістратури чи докторантури (відповідника нашої аспірантури), то ж уже від першого року свого навчання в університеті студенти, що мають певні кар’єрні амбіції, активно шукають для себе таких можливостей. Про вільний час студента докторантури (докторанта, або ж по-нашому аспіранта) говорити практично не доводиться – усе його/її життя цілковито підпорядковане навчанню та роботі над дисертацією. Головна відмінність докторантури полягає в тому, що у ній студенти справді зобов’язані опанувати кілька навчальних курсів з відповідної дисципліни та скласти іспити – і це зовсім не схоже на оте формально-безглузде складання кандмінімумів з філософії, іноземної мови та спеціальності, яке ми успадкували ще від радянської системи аспірантури. Навпаки, пропоновані докторантам предмети дозволяють їм доглибно зануритися у свій предмет, розвинути аналітичне мислення, опанувати різні дослідницькі стратегії. Словом, в докторантурі студенти вчаться бути науковцями, і таку зрілість має засвідчити дисертаційне дослідження. Загалом, узагальнено порівнюючи українську та американську систему освіти, я б сказала так: у нас найважче вчитися у школі, трохи легше – у вузі, і цілком безпроблемним є життя аспіранта, тоді як в США навпаки – навчання у школі є легким і невимушеним, у коледжі (бакалаврська програма) студентам доводиться напружуватись, а в магістратурі та докторантурі кількість часу та зусиль на навчання зростає на кілька порядків. Незмінним залишається основний принцип: навчання – це процес, у якому головна роль належить студентові, а вчитель чи викладач має лише спрямовувати та стимулювати його.
Свого часу Ви мали змогу викладати низку курсів у Львівському Національному університеті ім. І. Франка та в Українському Католицькому Університеті. Чи могли б Ви порівняти Ваш український та американський досвід викладання, студентів, умови?
Насправді я маю досить специфічний викладацький досвід в Україні: з одного боку, він обмежений, оскільки в згаданих ВНЗ я викладала лише так звані „вибіркові” курси (”Гендерні студії”, „Українське жіноцтво в історико-антропологічній перспективі” та „Усна історія”), з іншого – він винятково успішний, бо ж студенти, які обирали для вивчення мої курси робили це через власний інтерес до предмету, то ж і мотивація у них була досить висока. Отже, оскільки я не була перевантажена лекційним навантаженням (як усі штатні викладачі українських ВНЗ), а мої студенти вивчали предмет із щирим зацікавленням, таке викладання приносило мені величезне задоволення. Мушу зазначити, що від самого початку я була націлена на те, щоб студенти були співучасниками освітнього процесу, активно долучалися до продукування власних знань, не заучували, а розуміли сутність навчального матеріалу. Для таких потреб традиційні форми занять (лекції та семінари) просто не ефективні, тоді як інтерактивні форми навчання дають дуже добрі результати. Можливо, мені просто щастило зі студентами, але після кількох років викладання на міждисциплінарній магістерській ємністю програмі з культурології при ЛНУ ім. Франка та на бакалаврській програмі з історії УКУ я дійшла висновку, що студенти дуже добре сприймають нестандартні освітні стратегії та прийоми, і збагнувши їхній ефект, починають охоче грати за правилами „активного навчання”. Хоча, звичайно, нашим студентам значно важче звикнути до самої думки про те, що їхня роль в опануванні предмету має бути активна, а інформацію не буде їм подано в готовому препарованому вигляді „на тарілочці” – натомість знання доведеться почасти здобувати самотужки! У школі ж бо їх призвичаїли, що вчитися означає заучувати на пам’ять факти, дати, цифри… а тут чомусь змушують активно мислити, аналізувати, дискутувати, шукати аргументів, обстоювати чи спростовувати певні тези, випробовувати певні теорії чи методи на практиці, на українському матеріалі… Однак після першого шоку, який швидко минає, у більшості випадків виявляється, що так вчитися і цікавіше, і ефективніше.
Американські студенти звичні до такого способу навчання ще зі шкільної лави, тому з ними працювати набагато легше. Проте, з іншого боку, маючи значне навантаження, вони дуже цінують свій час і марнувати його на невиправдано трудомісткі завдання не будуть. Вони очікують від викладача дуже стрункого і послідовного викладу, матеріал має бути структурованим, лаконічним, ілюстрованим фактами та підріпленим посиланнями на джерела (звідки оті факти запозичено). Вони дуже вимогливі до викладачів і халтури не терплять, то ж підготовка до кожного заняття (принаймні для мене) вимагала значних зусиль з тим, щоб збалансувати обсяг лекційного викладу, дискусійної частини навколо домашнього читання та практичних вправ. Якщо предмет нестандартний і підручника з такої дисципліни нема (як це було у моєму випадку) викладачеві доводиться узагальнювати значні обсяги розрізнених і розпорошених по різних виданнях досліджень і даних з тим, щоб представити студентам більш-менш цілісну картину, загальне бачення певного явища (чи то проблеми насильства над жінками, чи то питання політичної участі жінок, наприклад). Однак це був дуже корисний –хоч і нелегкий - для мене самої досвід, який стимулював мене до багатьох роздумів, які, за інших обставин, навряд чи спали б мені на думку.
Повертаючись до питання про те, які вони – американські студенти, мушу відзначити дуже високий рівень їхньої мотивації до навчання, їхнє прагнення і готовність пізнавати щось цілком нове і незнайоме, навіть коли вони зовсім нічого не знають про предмет. Бачте, студенти сплачують за свою освіту і тому обирають для вивчення переважно ті курси, які їм справді потрібні з огляду на їх плани щодо майбутньої професійної діяльності. Вони не марнують ані свого часу, ані грошей, і сумлінно вчаться. Мушу відзначити, що випадків відвертого „сачкування” практично не буває, бо ж студенти націлені не на отримання диплому, а на здобуття реальних практичних знань та навичок, за допомогою яким зможуть згодом бути конкурентоздатними на ринку праці. Крім того, вже під час свого навчання вони конкурують одне з одним за вищу позицію в студентському рейтингу, бо ж лише кращі з кращих можуть претендувати на стипендію (безкоштовне навчання та кошти на прожиток), а це багато важить! Тому будучи зацікавлені у високих оцінках, вони справді дуже стараються довести викладачеві свій інтелектуальний потенціал. Тому я не раз була приємно вражена, коли мої студентки (а це були шестеро дівчат) приносили на заняття якісь самотужки віднайдені додаткові матеріали або засвідчували обізнаність з публікаціями, які не входили до переліку обов’язкового читання. Цікаво, що в Колумбійському Університеті немає звичних для нас журналів, де викладач відзначає присутність студентів, а санкції за пропущені заняття професори обирають індивідуально, знижуючи оцінку за курс чи призначаючи додаткові завдання. Однак і при таких ліберальних правилах студенти не прогулюють! З іншого боку, всі умови вивчення відповідної дисципліни мають бути детально прописані у програмі курсу, яка виконує роль „договору” між викладачем та студентами і надається всім студентам на самому початку семестру. Тут має бути вказано все: короткий опис змісту і мети курсу, опис, терміни подання та вимоги до поточних завдань та критерії їх оцінювання, шкала оцінок за курс загалом, розклад кожного заняття, перелік обов’язкового та додаткового читання до кожної теми… Таким чином кожен студент від самого початку може оцінити зміст курсу та зважити, скільки зусиль йому/їй доведеться докласти. Очевидно, що хоча, як виявилось, якихось усталених „нормативів” щодо навантаження для студентів нема, однак є певні неписані правила певного розумного балансу завдань та вимог, з якими студенти реально можуть впоратися. Цікаво, що іспит не є обов’язковою процедурою для виставлення оцінки за курс – натомість, викладач на самому початку визначає, яка форма підсумкового контролю знань є найбільш прийнятною відповідно до змісту курсу (чи то письмовий тест, чи усний іспит, чи письмове контрольне завдання, а чи реферат чи щось інше) і відповідно розробляє критерії оцінювання якості виконання. Це величезна перевага, особливо коли йдеться про предмети суспільно-гуманітарного профілю, де тестова система буває просто абсурдна!
Очевидно, академічна культура, стиль спілкування поміж викладачем та студентами в Україні та США дуже різні, і всюди існують свої неписані правила та умовності, якими керуються всі сторони освітнього процесу (викладачі, студенти, адміністрація) тут і там. Мені особисто імпонували порівняно демократичні взаємини в американській навчальній авдиторії: всі сидять за круглим столом, бачачи обличчя одне одного, причому і викладач, і студенти говорять сидячи, і останні можуть будь-якої поставити питання, висловити свою думку чи доповнити колегу. Загалом, створюється атмосфера співпраці та колективної інтелектуальної роботи, в якій роль викладача лідируюча, але не домінантна, поміж учасниками навчального процесу не вибудовуються ієрархії, натомість усі дотримуються усталених правил і з повагою ставляться одне до одного. Доброзичливість і підтримка не вступають не перешкоджають критичності думки та запальній дискусії, а навпаки сприяють створенню надзвичайно плідної і конструктивна атмосфера, у якій кожен почувається причетним до процесу пошуку істини.
Що б Ви у першу чергу хотіли порадити молодим людям, які мріють пов’язати свій життєвий шлях з наукою?
Порад може бути багато, і я зовсім не хочу видатися занудою, яка повчає молодь. Втім, поділюся кількома міркуваннями з мого практичного досвіду. Насамперед, слід усвідомлювати, що дослідницька праця передбачає ненормований робочий день: вимкнути ком’ютер можна, а от мізки, які є головним робочим інструментом науковця, на жаль не вимикаються практично ніколи. Часом доводиться працювати поночі (коли навколо благословенна тиша і ніщо не відволікає від потоку думки), часто – забувати про свята та вихідні (коли треба терміново, до зазначеної дати, подати текст доповіді на конференцію чи статтю до журналу)... Крім того, наукові відрядження (поїздки на конференції, літні школи, експедиції, стажування тощо) є невід’ємною складовою наукової праці, і це також доведеться узгоджувати з сімейними обов’язками. Як і будь яка інша професійна діяльність, наукова кар’єра вимагатиме жертв у вигляді вільного часу та дозвілля, спілкування з друзями та родиною, тощо. Словом, життя науковця – це безкінечний ланцюг компромісів. Однак, з іншого боку, сам процес дослідження, усвідомлення себе першовідкривачем (хай навіть якихось дрібних „істин”) – це надзвичайне відчуття!
Зрештою, це також залежить і від мети, яку ставить перед собою молода людина, обираючи свій шлях у науці: або ж здобуття вченого ступеня розглядається як „кінцева зупинка”, що дає змогу забезпечити певний суспільний статус, стале місце праці та посередній заробіток на довгі роки (з перспективою підвищеної пенсії), або ж захист дисертації розглядається як початок наукової кар’єри, трамплін, що відкриває нові можливості для інтелектуальної самореалізації, наукового зростання та ширшого академічного спілкування. На жаль, в українській науці ще й досі переважає перша настанова, яка вочевидь заводить багатьох науковців у глухий кут, в якому вони й нидіють до старості, із заздрістю поглядаючи у бік тих, хто отримує справжню насолоду від самого процесу пізнання. Повірте, у теперішніх умовах існує безліч можливостей для дослідників, які мають інтелектуальний потенціал та здорові амбіції у науці. Для здібних і працьовитих молодих науковців світ науки відкритий і широкий, і в ньому немає кордонів, окрім тих, що ми самі собі створюємо. У своїй науковій практиці я намагаюся керуватися таким принципом: якщо хочеш чогось досягнути – шукай можливості, а не хочеш – знайдеш причини. Очевидно, на початках всюди треба докладати чимало зусиль, і якщо в бізнесі це інвестиції фінансові, то в науці це вкладення часу та інтелектуальних зусиль. Однак розумно і вчасно зроблені інвестиції завжди приносять надійні дивіденди!
Розмову вів Андрій Кучерук
Інтерв'ю є розширеною версією матеріалу, оприлюдненого на сайті "Це-Я!"
|
.gif)
