03.11.2008
Ніку Попеску – один із найяскравіших молодих дослідників сучасної Європи та стосунків ЄС із його східними сусідами – Україною, Росією, Молдовою, кавказькими країнами.
Народившись у Молдові, Ніку здобув освіту у МГІМО (Московському державному інституті міжнародних відносин), а потім – у ЦЄУ (Центральноєвропейському університеті, Будапешт). Після того він вступив до аспірантури ЦЄУ, пишучи дисертацію про конфліктні зони на теренах східних сусідів ЄС – у Придністров’ї, Південній Осетії, Абхазії, Нагорному Карабаху.
Водночас Ніку є одним із найліпших експертів щодо стосунків ЄС-Росія: працюючи над цим напрямом у Центрі європейських політичних досліджень (CEPS) разом із Майклом Емерсоном, а згодом у лондонському аналітичному центрі Європейська рада із міжнародних відносин, Ніку є автором кількох публікацій з цієї теми. Одна з останніх – A Power Audit of EU-Russia relations (Аналіз владних відносин у стосунках ЄС-Росія), у співавторстві з Марком Леонардом.
Ми вирішили взяти інтерв’ю у Ніку Попеску та розпитати його про особливості навчання і дослідницької роботи (зокрема, написання PhD-дисертації) в Центральноєвропейському університеті, а також роботи в аналітичних центрах Європи.
Ніку, Ви навчалися в МГІМО (Московському державному інституті міжнародних відносин) і Центральноєвропейському університеті (ЦЄУ). У чому специфіка вивчення міжнародних відносин у цих двох університетах? В чому полягає їх схожість, а в чому – відмінність?
Обидва – прекрасні університети, хоча кожен має свою специфіку. МГІМО надає ґрунтовну емпіричну базу для вивчення міжнародних відносин крізь призму історії, дипломатії і політичних систем. Він також зосереджує увагу на вивченні регіонів, що виходять за рамки Європи. Отже, якщо Ви хочете вивчати Східну Азію, Латинську Америку, Китай чи США, МГІМО – це те, що Вам потрібно.
З іншого боку, ЦЄУ має більше зв’язків із західною думкою – теоріями, дискусіями, методологією тощо. Він пропонує хорошу базу для академічної чи політичної кар’єри в ЄС.
Наскільки важко було вступити до ЦЄУ? Які були етапи відбору?
Складно сказати, особливо враховуючи те, що я туди успішно вступив. Люди, що безпосередньо проводять співбесіду і приймають документи, краще знають, наскільки це складно.
Процедура вступу включає три кроки: потрібно спочатку надіслати аплікаційну форму із резюме і мотиваційним листом, потім написати тест з англійської мови (TOEFL), і, нарешті, за умов успішності цих двох етапів, пройти співбесіду із спеціалістами університету. Але я вступав у 2002 році. Певно, дещо змінилося з того часу.
Чи важко було навчатися в ЦЄУ? Які труднощі, на Вашу думку, виникають у студента із Східної Європи в ЦЄУ?
Навчання було чудовим. Пригадую, перші 2-3 тижні я багато розмовляв англійською, трішки французькою, але зовсім не використовував румунську, мою рідну мову (переважна більшість студентів у ЦЄУ – представники різних центрально- та східноєвропейських країн, тому студент одразу потрапляє до багатокультурного та багатомовного середовища – ред). Таким чином, до другого тижня мені снилися жахи англійською. Потім все нормалізувалося. Просто то було вперше, коли я розмовляв іноземною мовою так довго.
Де ще в Європі Ви би порадили отримати освіту студентові з України, який цікавиться ЄС, Європейською політикою сусідства, відносинами ЄС – Україна і т.д.? Чи існують спеціальні стипендії для таких цілей?
Я думаю, що ЦЄУ – прекрасний початок. Він надає ґрунтовне і структуроване розуміння того, що таке сучасне західне академічне життя. Без таких знань, гадаю, дуже важко отримати ступінь PhD („доктора філософії” – за Болонською системою, ступінь третього рівня після бакалавра та магістра – ред.) в ЄС чи США.
Сполучене королівство також пропонує багато стипендій і дуже енергійне культурно відкрите університетське життя, сповнене яскравими подіями, конференціями, ідеями і, водночас, привітне до іноземних студентів.
Що Ви можете порадити молодим українським дослідникам, які займаються питанням ЄС і європейської інтеграції?
Немає окремої конкретної поради. Подорожування дуже допомагає, хоча воно, часом, дуже виснажує. Але, очевидно, немає нічого ефективнішого від проведення значної кількості часу в європейському університеті чи дослідницькому центрі. Хоча б рік, навіть краще два.
Ви плануєте захистити PhD-дисертацію в ЦЄУ? Що це за робота? Які вимоги до PhD в ЦЄУ? Яке співвідношення “теорії” і “практики” у цій роботі?
Моя PhD-дисертація – про політику ЄС стосовно сепаратистських конфліктів в Абхазії, Південній Осетії, Нагорному Карабаху та Придністров’ї.
Відповідно до вимог ЦЄУ, робота мусить мати сильне теоретичне підґрунтя, а не лише аналізувати емпіричні дані.
Є дві речі, які не слід робити у PhD в ЦЄУ, та, як я розумію, у більшості європейських ті американських університетах.
По-перше, Ви не повинні переповідати те, що всі вже знають. У своїй PhD-дисертації науковець не має просто здійснити детальний аналіз сучасних дискусій: скажімо, недостатньо буде лише синтезувати 10, 20 чи 100 книг, що написані на цю тему. Дослідник має передусім здійснити хоча би один маленький крок поза межі того, що викладено в цих книгах.
По-друге, Ви не можете просто написати дисертацію за принципом “що бачу, про те й співаю”, тобто викласти той емпіричний матеріал, яким ви володієте. Робота повинна мати значну теоретичну базу, аналізувати теорії, які існують в світовій науці в вашій сфері, чи хоча б очевидне розуміння використаної теорії.
Чи допоміг Вам ЦЄУ знайти роботу у європейських аналітичних центрах, в яких Ви нині працюєте?
Я думаю, він допоміг мені сформувати розуміння того, що відбувається у східних країнах-сусідах ЄС – у Росії, Україні, Молдові, на південному Кавказі, в тому ракурсі, який легко зрозуміти і перенести в європейський дискусійний стиль.
Також я навчився писати і презентувати політичні дослідженняу структурованому зрозумілому вигляді. Крім того, те, що ЦЄУ ставить фундаментальне питання: “А який саме внесок у наукові дискусії Ви робите своїм дослідженням?”, змусило мене задуматися власне про те, що я пишу…
Після ЦЄУ Ви почали працювати в аналітичній сфері: Європейському центрі політичних досліджень (CEPS) у Брюсселі, Європейській раді міжнародних відносин (European Council on Foreign Relations) у Лондоні. Яка специфіка цих аналітичних центрів? У чому відмінність між “брюссельським” і “лондонським” типами аналітичної роботи?
Наукова діяльність – цікава сфера. Але хотілося б зазначити, що так зване “суспільство виробників політики” (policy society) ЄС - службовці, дипломати, дослідники та інші експерти - дуже далекі від академічних дебатів. Конференції – інші, документи – інші, люди – інші. Це зовсім різні світи.
Наприклад, конференції з проблем вироблення політики (policy conferences) зазвичай відбуваються частіше, багато людей роблять презентації у тезовій формі; експерт може брати участь у трьох, п’ятьох чи навіть десятьох конференціях на місяць, і більшість з них оплачуються.
В університетах конференції проводяться рідше, експерти пишуть наукові роботи (що забирає багато часу і зусиль), і дуже часто учасники повинні сплачувати за участь у конференції, включаючи витрати на проживання і дорогу. Обидві – хороші моделі, але зсередини університети і науково-дослідницькі центри дуже відмінні.
Щодо відмінностей між науково-дослідницькими центрами, то їх безліч. Деякі центри, такі як Європейський центр політичних досліджень (ЄЦПД, CEPS), не лише зосереджують увагу на проведенні оригінальних досліджень певною командою науковців, але також покладаються на допомогу ззовні. Скажімо, вони відкриті до нових ідей і людей, що витрачають обмежену кількість часу на роботу в центрі, але натомість пишуть для центру дослідницькі роботи.
ЄЦПД також зацікавлений у запозиченні певних наукових концептів та впровадженні їх у дискусії щодо вироблення політики. Деякою мірою ЄЦПД більше намагається впливати на дискусії та ідеї, що поширюються серед виробників політики, ніж на конкретні і операційні рішення.
Інший вид дослідницьких центрів здійснює відносно небагато досліджень, але організовує багато конференцій, дискусій, круглих столів чи обговорення книг, що готуються до друку. Вони надають підґрунтя для формування ідей, радше ніж для їх конкретного впровадження.
Третій вид дослідницьких центрів спеціалізується на вузько визначених цілях з чіткими стратегіями обґрунтування тих чи інших кроків у процесі вироблення політики. Такі дослідницькі центри займаються впливом на формування чи втілення конкретних політик. Приміром, Міжнародна кризова група (International Crisis Group)– приклад такого закладу, хоча дослідницьких центрів, які займаються власне обґрунтуванні політикових стратегій (advocacy) досить мало.
Щодо Європейської ради міжнародних відносин, це - все ще установа в процесі становлення. Вона здійснює оригінальні дослідження, докладає значні зусилля на вплив про на процес вироблення політики через аналіз та обґрунтування, і що є найголовніше, вона є всеєвропейською, маючи офіси у семи столицях ЄС – Лондоні, Парижі, Берліні, Мадриді, Римі, Варшаві і Софії.
Ви займається проблемами Східної Європи, Європейської політики сусідства і т.д. А чи виявляє ЄС інтерес до цих тем? Якщо так, то в яких саме аспектах?
ЄС досить зацікавлений в дослідженнях з цієї тематики. Не те щоб дуже, однак зацікавлений. Більшість країн-членів ЄС все ще не сприймають східні сусідні країни власне як сусідні країни. Я гадаю, що, якщо подивитися на іноземні візити Солани,можна помітити частішу дипломатичну присутність на Близькому Сході, ніж у цілому східному сусідству разом узятому.
Однак поволі все змінюється. Чого дійсно бракує, так це сильного чіткого внеску у політику суспільства стосовно того, що слід робити ЄС. У 2002-2004 рр. відбулася хвиля дискусій щодо впровадження Європейської політики сусідства. Проте з того часу з’явилося менше реалістичних ідей стосовно шляхів її впровадження.
Звісно, нелегко вимагати від ЄС перспектив розширення і запровадження безвізового режиму, адже ми часто не можемо підтримати навіть реалістичні, малі, “нудні” ідеї, що стримують ЄС до зростання зобов’язань до таких країн, як Україна, Молдова чи Грузія.
Дуже дякую, Ніку, за інтерв’ю.
Розмову вів Володимир Єрмоленко.
|
.gif)
