19.01.2009
Питання, відповідати на яке я спробую почати в цьому стислому есеї, мабуть, спадало на думку кожному, хто намагався замислитися над вадами і перевагами української освіти, що залишилася нам у спадок від совєтської освітньої системи.
Часто-густо можна почути небезпідставні думки про те, що рівень підготовки наших школярів не поступається рівню підготовки, який дають школи країн Європи та США.
Утім, водночас постає питання: чому в Україні на тлі доволі якісної середньої освіти вища освіта в багатьох галузях не просто поступається американській і європейській, а взагалі не може з нею конкурувати?
Для відповіді на це питання я запропонував би звернутися до проблем організації самого навчального процесу й замислитися над тим, які інфраструктурні зміни можна було би здійснити заради поліпшення якості української освіти.
При цьому я послуговуватимуся досвідом Німеччини. З одного боку, Німеччина – це країна, що має доволі розвинуту систему освіти. З другого боку вона виказує деякі схожі риси з Україною, адже Російська імперія та Совєтський Союз багато чого запозичували у своїх освітніх системах саме в Німеччини.
***
Якщо подивитися на сучасну систему освіти в Німеччині, в очі впадає два важливі взаємопов’язані моменти:
1. Щільний зв’язок між середньою і вищою освітою.
2. Диференціація освітніх програм у середній і вищій школі, інституційно закріплена в різних типах навчальних закладів.
Погляньмо, як ці два моменти втілено в структурі освітнього процесу в Німеччини.
Німецька початкова школа (Grundschule) не дуже відрізняється від нашої.
Навчання у ній триває так само чотири роки, і школярі вивчають майже ті самі предмети.
Відмінності починаються після цього, на рівні школи так званого другого ступеню (Sekunderstufe). Тут уже починається зазначена диференціація. Школи цього ступеню поділяються на три типи:
1. Головна школа (Hauptschule);
2. Реальна школа (Realschule);
3. Гімназія (Gymnasium).
У всіх цих типах шкіл обов’язково вивчають однаковий мінімум предметів, а саме релігієзнавство, німецьку мову, іноземну мову, історію, суспільствознавство, географію, математику, фізику, хімію, біологію, музику, образотворче мистецтво, фізкультуру.
Утім кожний із трьох типів відрізняється один від одного за загальним набором і структурою предметів, а також тривалістю і кінцевою метою навчання.
У головній школі (Hauptschule) до згаданих предметів обов’язково додаються техніка, домашнє господарство і трудове навчання. Іноземна мова, зазвичай англійська, є тут не обов’язковим, а факультативним предметом.
Навчання в головній школі триває 5 років. Після закінчення школи такого типу можна влаштуватися працювати на виробництві, у торгівлі, сільському господарстві, займатися різноманітними ремеслами. Окрім того, можна стати службовцем нижчої або середньої ланки на пошті, залізниці, в комунальному господарстві тощо. Також можна продовжити навчання в старших класах реальної школи або гімназії.
У реальній школі (Realschule) іноземна мова (переважно англійська) вже є обов’язковим предметом. У сьомому класі додаються обов’язкові предмети на вибір: техніка, домашнє господарство і трудове навчання або друга іноземна мова (частіше за все французька).
Навчання в реальній школі триває 6 років. Після закінчення реальної школи можна вступити до професійних коледжів або до вищого ступеню гімназії.
У гімназії (Gymnasium) навчання триває до 9 років і є набагато більш диференційованим, ніж у головній та реальній школах. Тут від самого початку учні вивчають дві іноземні мови, а до курсу релігієзнавства додається курс етики. Окрім того, в гімназіях пропонуються різні навчальні програми. Відповідно до цього можна говорити про різні типи гімназій:
1. Гуманітарні гімназії з обов’язковим вивченням трьох іноземних мов.
2. Математично-природничі гімназії з поглибленим вивченням математики, фізики та хімії.
3. Музичні гімназії, в яких головними предметами є насамперед музичне мистецтво, а також німецька мова й естетичне виховання.
4. Економічні гімназії, в яких більше уваги приділяють економіці та правничим наукам.
5. Гімназії соціальних наук, що пропонують передусім такі предмети, як суспільствознавство, соціальна робота, домашнє господарство. Учні старших класів проходять тут обов’язкову соціальну практику.
Наприкінці шостого або восьмого класу учні гімназій можуть змінювати типи навчання. При цьому вони не обов’язково змушені переходити з одного навчального закладу до іншого, адже одна гімназія зазвичай пропонує декілька навчальних програм.
За результатами складання іспитів після гімназії можна потрапити до університету або вищої спеціальної школи (Fachhochschule), де на відміну від університетів переважно навчають технічним і застосовним спеціальностям.
***
Можна помітити засадничий принцип такої організації освітнього процесу: що складніше є навчальна програма, то більшу свободу вибору мають учні.
Отримуючи базову освіту в головній школі, учень має засвоїти обов’язків мінімум предметів, що дозволяє йому відразу почати працювати або спробувати продовжити освіту.
Якщо ж юнак або юнка вирішують здобути більш спеціалізовані й поглиблені знання, вони мають обирати між різними типами навчання, а отже і подальшої професійної кар’єри.
Така свобода, звісно, накладає і більшу відповідальність. А тому більш освічені члени суспільства разом із засвоєнням знань із різних галузей сучасної науки виховують у собі здатність самостійно ухвалювати рішення і відчуття відповідальності за наслідки цих рішень.
Іншим важливим результатом такої диференціації є те, що, обираючи той чи той фах у вищому навчальному закладі, абітурієнт, а потому студент спирається не лише на примарні суб’єктивні очікування та соціальну кон’юнктуру, а також на знання, здобуті в школі чи гімназії.
Своєю чергою навчальні програми університетів у такому разі можуть і мають бути побудовані не як загальні ознайомчі курси з різних галузей фундаментальних і застосовних наук, а як поглиблене вивчення сучасних наукових проблем, що уможливлює залучення студентів до дослідницької діяльності.
При цьому принцип свободи вибору у вищій школі зреалізовано ще більш потужно. Хоча студенти мають обов’язково обрати до своєї спеціальності (Hauptfach), ще й другу спеціальність (Nebenfach), набір і послідовність вивчення предметів у межах цих спеціальностей здебільшого обирають самі студенти. Це створює таку освітню ситуацію, в якій свобода і відповідальність зростають пропорційно до ускладнення й поглиблення освіти від початкової школи до закінчення університету.
***
В Україні запозичення досвіду організації німецького навчального процесу могло би передбачати диференціацію середньої освіти.
Передусім йдеться про запровадження таких принципів організації навчального процесу, згідно з якими більшому рівню освіченості відповідав би вищий рівень відповідальності та здатності самостійно ухвалювати рішення.
Впровадження різних типів гімназій уможливило би кращу підготовку школярів до навчання в університетах і надало би змогу удосконалити й поглибити освіту у вищих навчальних закладах.
Усе це могло б сприяти вихованню нової ґенерації українських професіоналів та інтелектуалів, спроможних утворювати політичні, економічні та наукові еліти в нашому суспільстві.
Вахтанг Кебуладзе, германіст, кандидат філософських наук, спеціально для «Європейського освітнього порталу»
|
.gif)
