27.05.2009
Оля Гнатюк – україністка, перекладач, професор Варшавського університету, є однією з найцікавіших дослідниць української літератури та культури. Її книжка «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність» (Люблін: UMCS, 2003; Київ: Критика, 2005) стала надзвичайно цікавим та новим за духом дослідженням найновішої історії українських пошуків ідентичності - текстом, що балансує між багатьма дисциплінами та точками зору.
2006 року Оля Гнатюк стала радником з питань культури й науки Посольства Республіки Польща в Україні, опікуючись, зокрема, освітніми програмами. Європейський освітній портал уже публікував першу частину інтерв´ю з пані Олею, в якій йшлося про освітні та наукові можливості, що їх Польща пропонує українським ученим та студентам. Нині пропонуємо другу частину розмови, присвячену здебільшого сучасній ситуації у польській вищій освіті, зокрема реалізації так званої Болонської реформи.
Пані Олю, як Ви бачите зараз еволюцію польської освіти? Наскільки вона ефективно відійшла від соціалістичного спадку?
По-перше, я хотіла би сказати, що навіть в умовах соціалістичного табору польську освіту важко було назвати соціалістичною. Академічне середовище завжди було тим середовищем, де люди себе почували відносно вільно. Звичайно, тут теж були люди, які викладали так, як веліла «лінія партії». Але все-таки неможна сказати, що це була соціалістична освіта.
Я навчалася ще за ПНР, і тоді за наполегливого бажання можна було вивчати те, що хочеться, і так, як хочеться. Інша річ – аж ніяк не все можна було опублікувати, і не про все можна говорити привселюдно. Але те, що людині було потрібно і цікаво, вона могла отримати. Наприклад, на початку 1980-их я могла читати «Сучасність», я могла читати паризьку „Культуру”, закордонні українські видання.
З іншого погляду, нині відбувається велика освітня реформа, зокрема перехід до триступеневого навчання [за моделлю бакалавр – магістр – доктор, яка має стати єдиною для Європейського простору вищої освіти – ред.], що має нас наближати до європейського стандарту, а скоріше навіть до стандартів американських університетів.
До цієї реформи в Польщі існувало триступеневе навчання?
Завжди були так звані докторантські студії, але вони не були при кожному факультеті, а лише при деяких університетських чи академічних установах.
У Польщі людина, яка захистила маґістерську роботу, отримує ступінь маґістра. Попередній ступінь, ліценціат, у деякій мірі відповідає ступеню бакалавра. Але тут починалися певні проблеми, адже у Польщі було п’ятирічне навчання, і в останні два роки (четвертий і п’ятий курси) людина обирала собі свого керівника і займалася маґістерською роботою. А коли це довелося перетворити на двоступеневу систему, відбулося чисто механічне розподілення: від першого до третього курсу запровадили ліценціат, а на четвертому і п’ятому - маґістеріум.
Мені здається, це не зовсім те, що потрібно було зробити. Радше треба було реформувати все університетське навчання, до чого більшість університетів не були схильні. Було вирішено піти простішим шляхом, не дуже багато змінюючи в системі освіти.
Коли йдеться про третій ступінь навчання, про докторантські студії, то вони почали бути популярними в кінці 90-х років при різних академічних установах: як при інститутах Академії наук, так і при тих університетах, які мали право надавати вчений ступінь.
Тут існує істотна різниця з Україною, адже у нас саме університет чи окремий науковий інститут має право надавати звання доктора. В Україні натомість присудження кандидатського (себто в нашій термінолоґії – докторського) ступеню - це питання Вищої атестаційної комісії, а не університету.
Чи кожен університет має право надавати ступінь доктора?
Ні, тільки такі університети, які виконали умови, що для цього потрібні. Зокрема, згідно з законом про освіту, потрібно, щоб в університеті працювала певна кількість т.зв. самостійних працівників науки (зі званням принаймні доктора наук, себто польською мовою „габілітованого доктора”).
Скажімо, університет якогось маленького містечка зазвичай не має права надавати вчених ступенів, бо там немає ані потрібних наукових кадрів, ані потрібної технічної підготовки - приміщень, бібліотек чи інших умов, які потрібні справжньому університетові.
Наша проблема полягає в тому, що ми маємо забагато університетів. Така сама проблема в Україні, і в Польщі, і у Франції, хоч масштаби цієї проблеми дещо відрізняються.
Збільшення кількості університетів було шляхом до збільшення числа освічених людей, але разом з тим якість цього вченого ступеня впала, що є все-таки болісним моментом.
Коли йдеться про зміни, які нині відбуваються у польській освіті, то передусім я би вказала на відкриття освіти до зовнішнього світу. Нині цілком нормально, що студенти, у межах своєї освітньої програми, їдуть на навчання за кордон. Для здійснення такої поїздки не треба мати жодного спеціального дозволу, не треба мати партійного опікуна; це відбувається на основі конкурсів, знань і бажання тієї чи тієї людини. Можна сказати, що виростає зовсім нове покоління студентів, яким досить легко поїхати на навчання чи в Барселону, чи до Рима, чи до Лондона, чи до Берліна і провести там півроку. Півроку в чужій країні – це завжди якось змінює людину і її розуміння того, чим є вища освіта.
А чи в Польщі популярна зараз модель докторських (Ph.D) шкіл?
Так. Створення докторських шкіл набуло популярності у кінці 90-х, коли Польща приступила до Болонського процесу. Тоді почали створюватися ці докторські школи, і вони зараз доволі поширені.
Скільки зазвичай тривають такі школи?
Зазвичай такі школи тривають чотири роки. Перші роки присвячені навчанню: тут на докторанта чекає певна кількість лекцій, семінарів, іспитів, заліків. Далі докторант зосереджується на написанні своєї дисертації.
За радянської епохи після закінчення університету людина могла отримати ще принаймні два наукові ступеня. А якою є нинішня ситуація в Польщі?
У Польщі теж були два ступені, і вони і далі залишаються чинними. Я, наприклад, маю звання габілітованого доктора: я захистила докторську дисертацію 1992 року, а потім, працюючи в університеті, навчаючи студентів, я поволі готувалася до наступного рівня – габілітації, який, після тривалої процедури, отримала 2005 року.
Тобто ця система подібна до німецьких ступенів „промоція” (Promotion) і „габілітація” (Habilitation)?
Так, але вони називаються дещо по-іншому: „докторизуватися” (перший ступінь) та „габілітуватися” (другий ступінь).
Що потрібно для габілітації?
Для габілітації потрібно, крім наукового доробку, написати монографію.
Після габілітації учений може отимати ще звання професора, де також потрібно представити так звану професорську книжку. І остаточно рішення про надання цього титулу ухвалює комісія, що працює при Президенті Польщі.
Чи передбачає габілітація проведення прилюдного захисту?
Так, передбачає. Це т. зв. габілітаційний колоквіум, але він відбувається не публічно, а перед комісією. Окрім цього, потрібно представити габілітаційну лекцію.
А як тоді ця система узгоджується з Болонським процесом і з його триступеневою моделлю? Адже тут маємо справу з чотириступеневою (бакалавр-маґістр-доктор-габілітація), а не триступеневою (бакалавр-маґістр-доктор) системою освіти.
Я б навіть сказала, що йдеться про п’ятиступеневу модель: ліценціат – маґістеріум – докторат – габілітація - професура. Мені здається, що ця система потребує змін.Слід оцінювати ученого за якістю роботи і за його здобутками.
Які вимоги ставляться перед студентом докторської школи, окрім написання дисертації?
По-перше, студент мусить вступити до докторської школи, тобто пройти через кваліфікаційну комісію, подавши свій проєкт.
Я деякий час керувала такою докторською школою. Це виглядало так: людина, яка подавалася на ці студії, мусила подати не лише своє CV і наукове CV, але також пропозицію свого дослідницького проєкту. Вона також мала описати сферу своїх зацікавлень. Після того відбувалася співбесіда з комісією, і потім ухвалювалося рішення.
Протягом першого року докторської школи відбувається навчання більш загального типу. Після того вибиралися наукові опікуни, і з їхньою допомогою формувалася індивідуальна програма навчання докторанта.
Звичайно, від кожної людини вимагалося представлення результатів наукової роботи. Кожного року відбувалися якісь наукові конференції докторантів, де вони прилюдно представляли свої здобутки.
Пані Олю, Ви, напевно, маєте чимало контактів з українцями, які отримали освітні чи наукові ступені у Польщі. Якою є ситуація з визнанням польських дипломів в Україні?
Угода, яку було підписано два роки тому, передбачає взаємовизнання дипломів в академічних цілях. Це означає, що людині, яка хоче продовжити свою академічну кар’єру – наприклад, отримала диплом в Україні та хоче продовжувати навчання в аспірантурі в Польщі (чи навпаки), - отриманого диплому цілком достатньо, аби продовжувати таке навчання.
Натомість, якщо ця людина хоче почати працювати в українському чи польському університеті, вона повинна отримати документ про визнання диплому, себто пройти спрощену процедуру нострифікації.
Це досить довга процедура. У Польщі зазвичай вона триває від 1,5 місяця до півроку. В Україні буває, що процедура триває понад рік.
А у Польщі немає ніяких нарікань стосовно того, що Україна не виконує цю угоду?
Річ у тім, що угода виконується; однак уся проблема полягає в її обмеженості. Ця угода не визначає тривалості процедури. Повторюся, що угода стосується лише академічних цілей, тобто продовження навчання, і не стосується працевлаштування.
Особисто я вважаю, що, напевно, Польщі і Україні потрібна інша формула угоди.
Дуже дякую, пані Олю, за надзвичайно цікаве інтерв’ю.
Розмову вів Володимир Єрмоленко
|
.gif)
