18.09.2009
Олександр Коврига – один із небагатьох експертів у освітній галузі, що принципово долає шаблони та традиційні підходи до багатьох сучасних процесів. Кандидат економічних наук, магістр з підготовки вищих управлінців, консультант з розвитку суспільних та корпоративних систем, співавтор «Державної стратегії розвитку України» (2006 р.). Випускник Харківського університету імені Василя Каразіна, він навчався й стажувався в університетах Берклі, Стенфорда, Ланкастера, Лондона. Протягом 2005-2008 років Олександр Коврига очолював відділ освіти та науки Секретаріату президента України.
Пане Олександре, як ви оцінюєте реформу освітньої системи – зовнішнє незалежне тестування? В Україні нині вже більше прихильників, аніж супротивників цієї реформи. Багато хто з педагогів упевнений, що тільки за допомогою тестування середня та вища школа зможуть поступово відійти від корупції.
Ці спроби сформувати суспільну думку та інституційно закріпити технології обов’язкового тестування школярів неможливо вважати відповідальними та стратегічно адекватними. Кілька років тому серед інших формувалися такі завдання: «Необхідно зміцнити позиції зовнішнього незалежного тестування для створення суспільного тиску щодо потреби у зовнішньому оцінюванні. Важливо переконати суспільство, педагогічне середовище в об'єктивності та надійності зовнішнього оцінювання з метою сертифікації та відбору на наступний етап навчання, а також продемонструвати його переваги».
Наскільки ця мета є адекватною завданню розвитку освітньої галузі та чи досягнуто її? Жодних об’єктивних підстав для святкування досягнення об’єктивності й надійності немає. Експеримент з впровадження тестування, щодо якого було прийнято відповідне рішення Міністерства освіти та науки України, не проведено, оскільки експеримент було замінено впровадженням.
Чому для суспільства настільки важливо мати сучасну систему оцінювання освітніх досягнень? Однією з ключових функцій таких систем є соціокультурний відбір та впорядкування відповідно до суспільних цілей та ідеалів, зниження соціальної ентропії. Ці системи покликані скорочувати збитки від непродуктивного розпорошення енергії суспільства й підвищувати ефективність зусиль суспільства, які воно витрачає на власний розвиток. Нині ж освітня галузь, як і суспільство в цілому, переживають кризу. Необхідність зміни стратегій розвитку є очевидною. Але що дає впровадження нової технології оцінювання?
Останніми роками випускні іспити у школах та вступні кампанії до ВНЗ демонструють лише вибухове зростання ентропії – зруйновано осмисленість та орієнтири шкільної освіти. Тепер неясно, що і наскільки глибоко обов’язково вивчати у школі, а з яких предметів достатньо пройти «натаскування» для здачі тестів? Замість відбору університетами найбільш підготовлених абітурієнтів ми отримали рекорди абітурієнтських заяв у ВНЗ. У цьому році багато абітурієнтів подавали дублікати документів одночасно на кілька десятків факультетів. До того ж, у більшості випадків високі бали, отримані на тестуванні, не підтверджуються демонстрацією здатності успішно навчатися у ВНЗ.
Важливо також визнати, що питання про інституційне оформлення обов’язкового тестування не є питанням внутрішньої політики України. У лобіюванні рішення впровадити незалежне тестування брали участь багато міжнародних організацій, включаючи Світовий банк, USAID, Інститут відкритого суспільства та ін. Тому для оцінки результатів впровадження тестування необхідно врахувати цілі та завдання, сформульовані цими інститутами.
З іншого боку, падіння якості освіти на всіх рівнях триває. Суспільство все менше довіряє оцінкам та дипломам. При цьому доволі ймовірно, що саме впровадження тестування під знаком «боротьби з корупцією» лише сприятиме закріпленню соціально-ідеологічних умов корупції. Адже, роблячи перевірку «на виході зі школи» центральним елементом процесів соціалізації, ми культивуємо відносини недовіри. Ми передбачаємо, що фундаментом поведінки ключових учасників процесу освіти – вчителів та шкільних адміністраторів, учнів та їхніх батьків – є своєкорислива брехня. Головною метою шкільної освіти стає не навчання і розвиток, а підготовка до «крекування» (crack), тобто зламування й подолання тестів. Це – гра, у якій одна сторона приховує реальний рівень власних знань та інтелектуального розвитку, видаючи бажане за дійсне, а інша працює над технологіями подолання цього приховування, над впровадженням «об’єктивного вимірювання» досягнень учнів.
Виходить, що, перетворюючи тестування на «інструмент боротьби з корупцією», ми визнаємо паразитарні форми життя, що базуються на брехні, в якості антропологічної норми, стимулюємо та зміцнюємо корупційні відносини.
Сьогодні в США, звідки скопійовано ідею, тестування стало частиною проблеми державної освіти. Індустрія розробки тестів існує вже більше 70 років. Щорічно розробляється та застосовується більше 45 мільйонів тестів, що коштує приблизно 500 мільйонів доларів. При цьому якість тестів має тенденцію до зниження, оскільки політична доцільність отримання добрих результатів з тестування представниками всіх груп населення призводить до широкого використання питань типу «вкажи правильну відповідь із запропонованих» (multiple-choice questions).
Саме ця технологічна модель, створена компанією IBM ще 1938 року, із методом «заповнення кружечків» (fill-in-the-bubble) та системою багатоваріантних відповідей досі діє у США і зараз впроваджується в Україні. Вона дозволяє «вимірювати» лише вузьку частину здатностей та знань учнів, значущу саме для індустріального суспільства, що відходить у минуле, та заохочує тих, хто краще запам’ятовує і хто менш творчий.
Тестування – це центральний елемент так званого «data-driven approach» - підходу, що базується на точних даних. Він спрямований на витіснення «неефективного» та «непіддатного верифікації» навчання, результати якого неможливо вимірити об’єктивно. Тому школи працюють виключно над тим, що може та буде тестуватися, а також спрямовані на якомога більш точну оцінку, на ліквідацію самої можливості оминути систему перевірки – інакше кажучи, на ліквідацію «можливості корупції».
Уже в середньостроковій перспективі режим тестування штовхає школи і освітню систему в цілому до примітивізації навчання (low-level skills), оскільки саме це гарантує високі результати тестування.
Адже нині ще немає технологій тестування мисленнєвих здібностей – ключових та масово важливих для XXI століття. Немає тестів, котрі дозволяли б об’єктивно порівнювати освітні досягнення, немає тестів, котрі давали б можливість коригувати траєкторії навчання окремих учнів та роботу шкіл. Навіть в США зусилля зі створення подібних тестів ще тільки починаються. Більше того, виготовлення та застосування таких тестів коштуватиме надзвичайно дорого.
Важливо було б зрозуміти, що ми маємо справу з освітньою та виховальною системою, яка будувалася в Україні протягом століть. Це - історичний об’єкт, і, щоб замінити його більш ефективним, абсолютно недостатньо простих рішень, лобіювання та PRу.
Плідний вплив нової системи тестування на зміст та якість навчального процесу, на якість розподілення здібних та підготовлених у галузі професійної освіти нині не є очевидним. Питання про те, якими мають бути системи оцінювання у сучасному світі, в умовах глобальної кризи та вибору суспільної стратегії у ХХI столітті, лишається невирішеним. Культивування та відтворення здатностей народу України до творчості та думки лишаються проблемою. Тому й умови для об’єктивного аналізу ситуації навколо впровадження тестування у взаємозв’язку із виробленням національної стратегії та політики розвитку освіти ми ще тільки маємо створити.
Як ви оцінили б слова президента Віктора Ющенко, виголошені 24 серпня цього року з нагоди 18-ї річниці незалежності України: «Поступово ми об'єднуємося з європейським простором у всіх важливих сферах - від енергетики до освіти. Саме якраз у руслі європейських стандартів ми провели реформу освіти, започаткували нову систему справедливих зовнішніх тестувань у вищі навчальні установи, приєдналися до Болонського процесу, ввійшли в єдиний освітній європейський простір».
В теорії систем та міжнародної інтеграції є таке положення: «Приєднання нового елемента до системи змінює характер всієї системи. Для мінімізації наслідків необхідно максимально наблизити або навіть зробити рівними ключові характеристики самої системи та новоприєднаного елемента».
Для взаємного перетворення ЄС та України у бік вирівнювання ключових характеристик потрібні колосальні витрати та інвестиції. Але якщо такі інвестиції перевищують прогнозовані від приєднання ефекти, їх ніколи не буде витрачено.
Те, що освітня система України перебуває у стані системної кризи, не є таємницею. Безумовно, країні вкрай потрібен модернізаційний проект. Але яким він має бути? Хто аналізував, якою мірою нинішня політика у освітній галузі та намагання наслідувати європейський проект виявилися джерелами сьогоднішньої системної кризи?
Але ж цивілізаційна криза, що опанувала нині світом (оцінку котрої лише як циклічної та фінансово-економічної намагаються нав’язати нам через глобальні медіа), є результатом культивування євроатлантичного неоліберального споживацького суспільства. Ніхто в Україні не може впевнено дати ствердну відповідь на питання, чи є курс на приєднання до євроатлантичної спільноти таким, що спрацює на розвиток країни.
Однією з відповідей можна вважати думку професора Семюеля Гантінгтона: «Політичних лідерів, котрі зверхньо вважають, що можуть кардинально перекроїти культуру власних країн, неодмінно чекає невдача. Їм вдасться запозичити елементи західної культури, але вони не зможуть вічно придушувати або ж назавжди знищити основні елементи власної місцевої культури. Політичні лідери можуть створювати історію, але вони не можуть уникнути історії. Вони породжують розірвані країни, але не можуть створити західні країни. Вони можуть інфікувати країну шизофренією культури, яка надовго лишиться визначальною її характеристикою».
Як ви прокоментували б запис у блозі, котрий веде кандидат в президенти Арсеній Яценюк, під назвою «Сумні реформи Міністерства освіти»: «Проблема вступних іспитів до українських ВУЗів цього року засмутила 90% населення України. Студентів, їх батьків та їх родичів. Засмутила не тому, що пільговикам дісталися практично усі бюджетні місця, а тому, що ніхто детально не продумав систему прийому документів і власне зарахування студентів. У кожному без виключення ВУЗі країни сталися казуси, коли мега - відмінники не змогли поступити на бюджетне відділення через те, що всі місця були зайняті. Винні в цьому у жодному випадку не пільговики, винна система. Пільговики всього лише скористалися шансом, який багатьом з них випав перший раз у житті. Упевнений, що наступного року подібна помилка не повториться, тому що я цього не допущу. На жаль, в Україні повністю атрофувалося бажання влади всіх рівнів вирощувати інтелектуальну еліту країни.
Пригадуєте, як було раніше: олімпіади, Артек, золоті медалі. У Союзі був селективний відбір інтелектуалів, їх заохочення і мотивація. Дітей нагороджували, відправляли відпочивати до Артека, спілкуватися з однолітками із інших країн. Я все це знаю, я все це пройшов, і це найяскравіші мої дитячі спогади. Для мене поїздки до Артека були мало не найголовнішою мотивацією подальшого інтелектуального розвитку. Мені хотілося вчитися! І країна прагнула робити все, аби це бажання не зникало. Я дуже вдячний їй за це. Зараз такого немає. А бути повинно! І буде!
Будуть поїздки до Артека для відмінників! Буде закрито питання з продажем золотих медалей всьому класу учнів! Будуть червоні дипломи! Ми повинні вирощувати нову інтелектуальну еліту не боячись того, що вона посяде наше місце, а радіючи тому, що наші нащадки будуть хоч трішки краще і розумніше за нас. І в цьому буде саме наша заслуга! Я за це».
«Артек, котрий ми втратили», створювався як елемент великої системи побудови найкращого загальносвітового майбутнього. Сьогодні народ України виключено з роботи над великим та ідеальним. У прагненні добробуту за європейським стандартом жодних Артеків, передової педагогіки, здатного мислити населення більше не потрібно. Адже сталася масштабна антропологічна катастрофа.
Для духовного відродження, зокрема й галузі освіти, аби у нових поколінь з’явилася гідна ідентичність та перспектива, для створення можливостей інтелектуального розвитку потрібна зміна порядку денного державного будівництва та розвитку країни.
В одному зі своїх текстів ви порівнювали програмну заяву Барака Обами щодо пріоритетів США у освітній галузі із промовою Івана Вакарчука про найближчі перспективи вітчизняної освіти. Які висновки ви зробили з такого порівняння?
Навіть перебуваючи в ситуації, що межує із банкрутством всієї державної системи, американський народ – через інститути президентства, науки та освіти – прагне сформулювати довгострокові стратегічні цілі, поставити масштабні завдання та конструктивно працювати із майбутнім.
Натомість поточні українські документи, що стосуються галузі науки та освіти, інтелектуального розвитку народу України, скоріше демонструють катастрофічне мислення, орієнтують на пристосування, виживання, адаптацію. Формулювання мети та розмірковувань про Майбутнє тут немає.
У чому нині, на вашу думку, головні недоліки Європейського освітнього простору, які з них та яким чином можуть вплинути на розвиток української освітньої системи?
Тут важливо виокремити не недоліки Європейського простору вищої освіти (ЄПВО), а проблеми його побудови та розвитку. Головною перепоною на шляху побудови та розвитку ЄПВО є відсутність великої спільної справи, навколо якої і заради якої буде об’єднано зусилля народів Європи та заради чого вони будуть підсилювати інтеграцію, розширювати взаємодію, готувати нові покоління до спільної праці. Політика побудови неоліберального режиму та підвищення конкурентоздатності не може підмінити цю стратегічну смислову пустку.
Створення ЄПВО до 2010 року проголошувалося головною метою Болонського процесу та найважливішим елементом Лісабонської стратегії. І мети цієї не досягнуто. ЄПВО існує як ідеологічна та віртуальна конструкція, як набір документів та низка агенцій з лобіювання та просування проекту. До 2010 року планувалося досягти студентської мобільності на рівні 10%, але нині маємо лише 2,3%. Втім, навіть такі показники нічого якісно не змінюють – найбільш активні студенти європейських університетів були «мобільними» задовго до початку Болонського процесу. Багато сподівань покладалося на проект створення Європейського технологічного інституту (EuropeanInnovationandTechnologyInstitute) – за зразком Масачусетського технологічного інституту (МТІ). Однак новостворена установа має не ті масштаби, яких від неї очікували. Адже лише річні видатки на дослідження в МТІ у 12-15 разів перевищують заплановане фінансування його європейського аналога. Більше того, узагальнити результати першого десятиліття Болонського процесу та сформулювати цілі на наступний цикл не вдалося. Але ж для того, аби побудувати ЄПВО, яке стане центральним елементом творчої та інновативної Європи знань, необхідно мати проект такої Європи, окреслені кроки з його втілення, вимірювані індикатори його успішності.
Поки ж Лісабонська стратегія та подальші коригуючі документи є лише набором декларацій та загальних рекомендацій для країн ЄС з побудови неоліберальних режимів і ринків праці. Декотрі народи Європи піддають сумніву легітимність цих документів, а декотрі відкинули їх на національних референдумах. Тож очевидно, що в умовах глобальної кризи Лісабонську стратегію буде переглянуто.
Можна стверджувати, що ключовою проблемою побудови Європи знань та ЄПВО є їхня беззастережна підпорядкованість дискурсу конкурентоспроможності. Ця риторика слугує неоліберальній політиці зайнятості – виправдовує ліквідацію профспілок, скорочення соціальних виплат, масові звільнення, зростання нерівності в оплаті праці. В її межах будується те, що у Франції та Центральній Європі називають когнітивним капіталізмом – коли вища освіта перетворюється на галузь бізнесу. Виробництво знань для прибутку та перетворення науково-дослідницьких інститутів на прибуткові корпорації руйнує академічну культуру, європейські традиції фундаментальних досліджень, підриває автономію університетів, підкорюючи фундаментальну освіту поточній кон’юнктурі ринку праці.
Культивування підприємництва та традиції швидкого збагачення в ЄС уже дається взнаки повальною втратою інтересу нових поколінь до інженерії та науки. Дефіцит кадрів у цих галузях у найближче десятиліття складе від 700 тисяч до одного мільйона людей. Європейська система освіти перекрити цього дефіциту не зможе.
Таким чином, Болонський процес та побудова ЄПВО слугують умовами для приваблювання кваліфікованих фахівців, наприклад, за «блакитною карткою». ЄС через інституційні перетворення перебудовує за власними завданнями системи вищої освіти у всіх 28 «країнах-сусідах» (це програми типу European Neighborhood and Partnership Instrument, TACIS, TEMPUS та ін.). Завдяки тому, що «країни-сусіди» ніколи не стануть членами ЄС, вони перетворюються на донорів кваліфікованих фахівців. ЄПВО будується як принципово дворівневе – воно складається з ядра повноправних членів ЄС, які акумулюють всі вигоди від «придбання мізків», і країн оточення, котрі отримують доступ лише до деяких європейських фондів та другорядних програм, але не до участі у проривних проектах, виробленні політики та прийнятті рішень.
За останні два десятиріччя розрив між виробничими потужностями та рівнем розвитку національних виробничих сил України й країн ядра ЄС значно зріс та продовжує зростати. Тож намагання слідувати директивам «європейських стандартів» штовхають Україну до зміцнення неоліберального режиму та й розвитку, що наздоганяє. Адже прямий інституціональний імпорт неможливий.
Але ж ми взагалі не ставимо проблеми побудови базових громадських інститутів, схожих на ті, що існують та відтворюються в Європі поряд із традиціями англосаксонського неолібералізму. Тому, поза спадковістю та досвідом побудови сучасних інститутів освіти й фундаментальної науки участь України у другому ешелоні ЄПВО не може мати позитивного характеру.
Якими є перспективи української освітньої системи у найближчі 10-15 років? Наскільки вони залежать від вищого керівництва держави?
Перспектива до 2020-2025 року для освітньої галузі – це надто короткий термін. В ньому можливий лише простий цикл відтворення системи. На цьому обрії сьогоднішні першокласники будуть закінчувати ВНЗ.
Аби реалізувати проекти розвитку, внести перспективні та стратегічно перевірені зміни у роботу з малюками у підготовчих класах, з учнями у початковій школі і так далі, нам потрібно уявити собі, яким буде світ у 2030 році. Тоді ми матимемо підстави для зміни як змісту, так і форм організації загальної школи та вищої освіти, для оновлення логістики усієї системи навчання й розвитку громадян. Тоді ми будемо розуміти, які предмети, у якій формі, в орієнтації на яку практику, для яких перспективних типів зайнятості потрібно розробляти, через яку стратегію це все втілювати в життя.
Сьогодні таких завдань просто немає. Наукових та стратегічно перевірених підстав для реформування поки що не створено. Старі професійній кадри МОН та Академії педагогічних наук із великою обережністю ставляться до будь-яких нововведень.
Тож зупинити процеси деградації освітньої галузі у найближчі п’ять років нереально – для цього немає ані когнітивних, ані політіко-економічних умов. А тому в сучасних умовах від вищого керівництва держави залежить не так вже й багато.
В той же час, контекст світової кризи, в процесі якої країна нарощує борги та скорочує власну виробничу силу, може надати новому президенту України шанс – подолати ідеологічну корупцію, об’єктивно оцінити стан країни та мобілізувати її для відновлення цивілізаційної ідентичності, для реорієнтації на участь країни у вирішенні світової проблеми побудови нового технопромислового порядку. І лише тоді стане зрозуміло, для чого й у якому напрямку вибудовувати освітню галузь.
Розмову вела Марина Бердичевська
Інші матеріали за темою:
|
.gif)
