19.10.2009
Жанна Безп'ятчук - випускниця Національного університету "Києво-Могилянська академія" зі спеціальності "політологія", учасниця програми Erasmus Mundus 2006-2008 років у сфері журналістики. Зараз працює в Україні, в журналі «Український тиждень». Про власний досвід участі у програмі Erasmus Mundus Жанна розповіла у інтерв'ю "Європейському освітньому порталу".
Розкажіть, будь-ласка, про Вашу освіту в Україні. Як Ви дізналися про існування програми Erasmus Mundus?
В Україні я навчалася в Києво-Могилянській академії. Там здобула ступінь бакалавра з політології. Про існування такої програми я дізналася із сайту відділу міжнародного співробітництва Могилянки. На четвертому році навчання восени я вже твердо знала, що хотіла би далі вчитися за кордоном, тому регулярно цікавилася різними програмами. Це був 2006 рік, і моя магістерська програма здійснювала лише другий набір студентів у своїй історії. Тоді про неї знали мало не лише в Україні, але й у ЄС.
Чому ви вирішили взяти учать у конкурсі? Як саме називалася магістерська програма Erasmus Mundus, на яку Ви подавалися і які університети входили до консорціуму?
На дворічну магістерську програму Erasmus Mundus з журналістики я вступила одразу після бакалаврату. У моїй групі навчалися люди з різною освітою та ступенями: хтось мав лише диплом бакалавра, для когось це було вже друге магістерське навчання. Дехто отримав суто журналістську освіту, дехто – ступені з гуманітарних чи соціальних наук. Ця програма має доволі довгу, деталізовану офіційну назву – Erasmus Mundus Masters «Journalism and Media within Globalization: the European Perspective». Вона передбачає навчання протягом двох років в трьох різних європейських університетах, які формують консорціум, відповідальний за її реалізацію. В цьому, власне, і полягає унікальність саме цієї освітньої ініціативи Європейської Комісії. Не випадково в назві програми є словосполучення «European perspective». Це посилання на те, що таке навчання повинно дати змогу пізнати Європу як таку: пожити певний час у трьох різних європейських суспільствах, познайомитися з різними університетськими традиціями Старої Європи, вивчити європейський погляд на речі. Для студентів із інших регіонів та континентів (а таких у моїй групі була більшість) – це неоціненний досвід. У 2006-2008 роках до університетського консорціуму програми входили Орхуський університет (Данія), Амстердамський університет (Нідерланди), де ми навчалися на першому році, і ще три університети, де ми здобували спеціалізацію на другому році навчання – Лондонський Сіті-Університет (Велика Британія), Університет Свонзі (Уельс, Велика Британія), Гамбурзький університет (Німеччина). На другому році група була розділена на три підгрупи, що вирушили відповідно до Лондона (економіка та фінанси), Уельсу (висвітлення війни та конфлікту) та Гамбургу (дослідження масової комунікації). Я особисто обрала валлійську програму. Щодо того, чому я взяла участь у конкурсі, то це рішення визріло заздалегідь. На четвертому курсі навчання в Україні для себе я вирішила, що закордонна магістерська програма буде для мене особисто значно кориснішою за подальше навчання вдома. Адже, по-перше, це унікальна можливість перебування в міжкультурному середовищі. По-друге, це все нове, альтернативне тому, до чого ми звикаємо, а тому в будь-якому разі таке навчання дуже збагачує і професійно, і світоглядно.
Наскільки важким був конкурсний відбір? На що, на Вашу думку, треба звернути уваги майбутнім студентам з України, які подаватимуться на цей конкурс?
Наскільки великим був конкурс мені достеменно не відомо. Так як програма на момент мого вступу функціонувала лише другий рік поспіль і була ще, вочевидь, маловідомою, то конкурс мав би бути меншим, ніж він є тепер. Вже на другому році навчання від своїх координаторів ми чули, що кількість аплікацій помітно зросла порівняно з попереднім роком. Для участі в конкурсі потрібно було задовольнити стандартний для таких програм перелік вимог: надіслати зразки свого творчого доробку, заповнити аплікації, мати високу академічну успішність, вдало скласти британський мовний тест IELTS (мінімальний результат - 7), подати професійні та академічні рекомендації. Наші координатори розповідали, що комісія оцінювала аплікантів насамперед за їхніми професійними здобутками та академічними результатами. Відбиралися люди, які зможуть, спираючись на свій практичний досвід та журналістські навички, вийти на рівень академічних досліджень, тобто поєднати і академічне, і журналістське начало. А це, між іншим, цікаве й потрібне далеко не всім журналістам. Також високо оцінювався досвід висвітлення, так званих, hard issues, тобто політики, економіки, міжнародних відносин. Хоча були в нашій групі люди, які до того займалися новинами чи навіть спортивною журналістикою, тобто якоїсь жорсткої шкали оцінювання й селекції вочевидь не було. Але наявність хоча б мінімального професійного досвіду на цій магістерській програмі була обов’язковою. Скажімо, мій журналістський досвід на момент вступу був дуже скромним і, справді, мінімальним, проте це не завадило мені досягти успіху. Так що, якщо є бажання, треба обов’язково пробувати вступати, навіть якщо видаватиметься, що за якимось із критеріїв ви не досягли потрібного рівня. Я б порадила обов’язково перекласти англійською всі зразки творчого доробку (статті, телесюжети тощо). Це допоможе комісії адекватніше оцінити потенціал людини.
Яким чином було організоване навчання на програмі? Чи відрізняється програма від організації магістерської програми в українському ВНЗ?
Навчання на програмі, як на мене, дуже сильно відрізнялося від організації українських магістерських програм. Великий наголос робився на самостійній роботі, на дослідженнях у бібліотеках. Ми мали менше аудиторних занять, ніж українські студенти. Багато часу, незаповненого жодними фіксованими заняттями, надавалося для написання наукових і творчих робіт. Не було також жорсткого поділу на лекції та семінари. Зазвичай одне якось непомітно перетікало в інше, тому готуватися треба було до кожного заняття. Оцінка за курс здебільшого виставлялася на основі письмових завдань і творчих робіт. Звісно, кожна країна має власну систему оцінювання, власні екзаменаційні схеми. Проте, загалом, наші професори були менш щедрими на високі оцінки, ніж їхні українські колеги. Отримати високий бал зазвичай було вкрай важко. І якщо таке вдавалося, то це була справжня подія. Така система є жорсткою, але дуже дієвою. У всіх трьох університетах популярними були групові завдання. Західноєвропейські викладачі вважають, що робота в групах є дуже важливою, адже вчить студентів вести діалог і доходити консенсусу, а це, у свою чергу, вкрай важливі навички для людей, які живуть у демократичному відкритому суспільстві. І, до речі, через схожі міркування на гуманітарних спеціальностях усе менш популярними є лекції як форма подачі матеріалу. Лекція, надиктовування чогось однією людиною аудиторії, не розглядається як найкоректніша форма передачі знання.
Які саме країни Ви відвідали протягом навчання?
Протягом навчання всі мої одногрупники чимало подорожували. Це давали змогу робити і наша стипендія, і наш навчальний графік, за яким ми мали певні періоди для відпочинку чи для довершення творчих завдань. Я особисто за два роки навчання, крім Данії, Нідерландів і Великої Британії, відвідала Угорщину та Бельгію.
Україна приєдналася до Болонського процесу (що передбачає взаємовизнання дипломів поміж країнами-учасницями) на Бергенській конференції у 2005 році.Чи були у Вас проблеми із визнанням цього диплому в Україні? Якщо так, то які саме?
Такі проблеми, на жаль, є. Вони не були для мене несподіванкою, але все одно є абсурдною прикрістю. Коли я задумалася про вступ до аспірантури в Україні, то з’ясувала, що як такий мій диплом на Батьківщині не визнається доти, доки він не нострифікований. Про це мені сказали в Інституті філософії НАН України. З ним можна спокійно жити й працевлаштовуватися доти, доки не йдеться про державні структури чи аспірантуру. Коли я оформлювала документи для зарахування на роботу в державну телекомпанію, то не змогла вказати свою магістерську освіту, бо магістерський диплом ErasmusMundusне має якихось реєстраційних номерів, серій, які виставляються на українських дипломах. У відділі кадрів прийняли лише мій бакалаврський диплом. Так я там і числюся, як бакалавр політології. А процедура нострифікації виявилася марудною, забюрократизованою і дуже дорогою. Я мала відправити диплом назад до Великої Британії, щоб виставити апостиль, спеціальну печатку для легалізації британських документів за кордоном. Лише цей етап коштує близько двох з половиною тисяч гривень. Наступна інстанція – перекладач і український нотаріус. І, нарешті, остання інстанція – Міністерство освіти. У цілому все це коштує понад 5 тис. гривень і триває, як кажуть бувальці, понад півроку. Сама я свій диплом повністю ще не нострифікувала, бо маю великі сумніви у доцільності цього всього. За моєю інформацією, лише в Києво-Могилянській академії можна вступати до аспірантури, тільки розпочавши процедуру нострифікації, тобто без відповідних печатей і папірців на руках, у решті інституцій – такий європейський диплом сам по собі, виявляється, нічого не вартий.
Які є натомість перспективи молодого фахівця з України із дипломом Erasmus Mundus за кордоном?
Такий, диплом робить молоду людину конкурентоспроможною на ринку праці в країнах ЄС. З’являється шанс працевлаштуватися в Брюсселі. Принаймні про це свідчить досвід моїх одногрупників і друзів. Крім того, навчання на цій програмі дає змогу ментально, психологічно інтегруватися в західно-європейський світ, а це не менш важливо, ніж якийсь документ у руках. Молоді фахівці з України з таким дипломом найчастіше все ж таки цікаві працедавцям у світлі їхнього східноєвропейського культурного коріння, їхнього володіння кількома слов’янськими мовами.
Розмову вела Тетяна Огаркова
|
.gif)
