11.01.2010
Новий 2010 рік є важливою датою в історії Болонського процесу: формально саме він має стати роком сформування Єдиного європейського простору вищої освіти. Формування цього простору, яке є головною метою Болонської реформи, означатиме зняття бар’єрів для вільного руху знань, а разом із цим також його носіїв – студентів, дослідників, здобутих кваліфікацій – від однієї європейської країни до іншої.
«Європейський освітній портал» уже писав про те, що це є не єдиною, і можливо навіть не головною користю Болонського процесу для України: українські дипломи уже нині широко визнаються в Європі; із українським магістерським дипломом здебільшого можна вступити до аспірантури (докторантури) європейського ВНЗ, а з дипломом кандидата наук – отримати пост-докторське місце, що формально вимагає ступеня PhD. Натомість Болонський процес в ідеалі має вести до деяких позитивних речей, яких українській освіти досі бракує.
По-перше, він має надати змогу студентам та дослідникам, що отримали свої дипломи в інших європейських країнах, легко визнавати їх в Україні, а це нині, попри 2010 рік у календарі, залишається далекою реальністю. Обмеженим в Україні є визнання європейських дипломів, не кажучи вже про визнання періодів навчання(семестрів, освітніх років тощо). Український студент, що отримав ступінь в ЄС, чи провчився там кілька семестрів, або ж захистив дисертацію, має проходити в Україні довгу, забюрократизовану та принизливу процедуру „нострифікації”, здебільшого невідому в Європі. Натомість полегшення визнання європейських дипломів та періодів навчання в Україні зрушить з місця тільки тоді, коли компетенцію такого визнання передадуть університетам. Це дозволить Україні легше та природніше повертати до себе студентів та дослідників після того, як вони закінчили освітні чи дослідницькі програми в Європі. А це, своєю чергою, поліпшуватиме якість українського академічного середовища та ринку праці в цілому, водночас перешкоджаючи тотальному відтоку освічених людей до інших країн.
І, по-друге, реалізація Болонського процесу дозволить наблизитися до європейських стандартів в освіті. А це в реаліях сучасної української освіти, часто надміру бюрократизованої та націленої на репродукцію минулих знань, є дуже важливим моментом.
Тому на початку цього 2010 року (який навряд чи стане «революційним» в українській освіті, але який принаймні може стати знаковим), «Європейський освітній портал» вирішив трохи поміркувати над тим, чи справді Україна інтегрується до Єдиного європейського простору вищої освіти. Чи успішно відбувається ця інтеграція? Чи радше вона є здебільшого вибірковою – з увагою радше до формальних умов кредитно-трансферної системи, ніж до духу європейської вищої освіти.
Нижче ми спробуємо проаналізувати основні положення останнього знакового документу Болонського процесу – Льовенське комюніке, яку було ухвалено на зустрічі представників країн-учасниць процесу (зокрема і України), що відбулася 28-29 квітня 2009 року у Бельгії. Раніше Європейський освітній портал переклав текст комюніке та розмістив його на своєму сайті. Нині спробуємо подивитися, чи відповідають принципи, висловлені в цьому свіжому документі Болонського процесу, тій реальності, з якою стикаємося нині в Україні.
Як твердить комюніке, неодмінною умовою успішного функціонування освітніх закладів, а надто університетів, є принципи «інституційної автономії, академічної свободи та соціальної справедливості». Мусимо констатувати, що нині, на жаль, жоден з цих головних принципів європейської освіти та Болонського процесу в Україні не втілений.
Україні досі бракує інституційної автономії та академічної свободи, бо держава продовжує контролювати зміст навчальних планів на бакалаврському та магістерському рівнях; крім того, вона монополізувала присудження наукових ступенів та вчених звань на пост-магістерському (post-graduate) рівні.
Контроль за змістом навчальних планів та самої стратегії освіти є безпрецедентним явищем в межах європейського освітнього простору. Європейський освітній простір, особливо в Німеччині, Франції та Британії, понад кілька століть живе за принципами свободи викладання та свободи навчання – головними принципами Гумбольдтової системи вищої освіти. Принцип університетської автономії та академічної свободи означає, що саме університет та його викладацький склад мають ексклюзивне право на визначення змісту освіти, присудження академічних ступенів та наукових звань.
Навіть якщо університет утримується за державні кошти (тобто суспільні кошти – кошти платників податків), він має робити все для найліпшої реалізації своєї функції: сприяти освіті громадян. А європейський досвід свідчить, що конкуренція між вільними інституціями як правило приносить ліпші результати та більше сприяє інноваціям, ніж процес, контрольований з боку централізованого державного органу.
Університетська автономія в Україні також обмежена набором спеціалізацій щодо захисту дисертацій, що їх визначає Вища атестаційна комісія та Міністерство освіти і науки України. Така ситуація перешкоджає створенню міждисциплінарних програм та здійсненню досліджень поміж різними дисциплінами. Міждисциплінарні і тим більше міжсекторальні програми в Україні стикаються з істотними перепонами, адже «норматизовані» дисертаційні дослідження продовжують відбуватися в межах жорсткої номенклатури спеціальностей. Формально дисертант не просто не може робити міждисциплінарне дослідження; він навіть не може виходити за межі спеціальності (та її специфічного ВАКівського «коду») в рамках конкретної дисципліни. Кожна зі спеціальностей мають свої вчені ради, свої традиції, свій дослідницький пантеон та свою корупцію. Захистити дисертацію в рамках спеціальності, якої немає в переліку ВАКу, неможливо. Часто йдеться про спеціальності, що їх потребує Україна – наприклад, про «європейські студії», «ґендерні студії», «історію ідей» тощо. Натомість Болонський процес та Льовенське комюніке знову ж ідуть попереду нашої держави: «Докторські програми», - стверджено у документі, - «мусять створювати умови для високоякісних досліджень у рамках конкретних дисциплін, але також дедалі більше доповнюватися міждисциплінарними та міжсекторальними програмами».
Комюніке також – традиційно для європейської освітньої політики останнього десятиліття – говорить про потребу конверґенції освіти та дослідницької діяльності: «Аби створити умови для стабільного економічного відновлення та для стабільного розвитку», - йдеться у документі, - «динамічна та гнучка вища освіта Європи намагатиметься стати інноваційною, інтегруючи – на всіх своїх рівнях – освіту та дослідницьку діяльність».
Інтеграція освіти та дослідницької діяльності в Україні відбувається повільно, принаймні в гуманітарно-суспільній освіті.
Втім, деякі позитивні зрушення у непростій справі автономії університету і інтеграції освіти та дослідницької діяльності в Україні були зроблені: наприкінці липня 2009 року статус автономних дослідницьких університетів отримали шість українських ВНЗ, серед яких Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Харківська юридична академія імені Ярослава Мудрого, Національний університет «Львівська політехніка», Національний університет «Острозька академія». 23 вересня 2009 року Кабінет Міністрів України ухвалив проект Положення про дослідницький університет та Критерії діяльності дослідницького університету. Згідно із цими документами, провідні університети країни, що посідають чільні місця у національних рейтингах, отримали «розширені» права у порівнянні із «звичайними» ВНЗ: право визнавати закордонні дипломи (зокрема, диплом магістра і PhD), право підвищувати заробітні плати своїм працівникам та зменшувати нормативи співвідношення чисельності студентів, аспірантів у розрахунку на одного штатного викладача. На жаль, наразі більшість цих нововведень все ще залишаються деклараціями на папері: окрім «статусу», немає фактів визнання закордонних дипломів університетом, ані підвищення заробітної плати, ані зменшення навантаження на викладачів. «Критерії» ж, за якими ВНЗ отримує статус «дослідницького», знову виявляються занадто формалізованими: такий ВНЗ потрібен мати, наприклад, 300 захищених дисертацій (за останні 5 років), 150 докторів наук та 500 кандидатів наук у штаті університету, та 500 аспірантів та докторантів - і все це незалежно від розміру самого університету.
Для отримання вченого звання доцента і досі потрібно написати посібник, а не оригінальне дослідження (монографію чи низку інноваційних статей). Саме таку вимогу репродукує, приміром, нещодавня Постанова Кабінету Міністрів № 1149 від 27 грудня 2008 р.: доцентами можуть стати тільки кандидати (доктори наук), які є «авторами (співавторами) підручників навчальних посібників) з основного курсу з грифом МОН».
У цих умовах українська освітня система продовжує бути не продукувальною (тобто виробником нових знань – дослідницько-освітньою), а репродукувальною: вона відтворює уже наявні знання, часто застарілі чи навіть спростовані.
Молодий дослідник, що захистив кандидатську дисертацію та прагне отримати звання доцента, неодмінно влаштовується в цю парадигму: замість того, щоб вимагати від нього оригінальних та інноваційних досліджень вже на початку його кар’єри, його ставлять перед вимогою бути репродуцентом готових знань. Так українські університети завжди рухатимуться по зачарованому колу, адже нові покоління формально не матимуть жодних спонук до творення нової науки. На жаль, така ситуація значною мірою відображає спосіб буття нашого суспільства в цілому, що опікується переважно перерозподілом вже наявних, а не створенням нових ресурсів, зокрема інтелектуальних.
Важливо, що Льовенське комюніке дає відповідь закидам (в деяких аспектах – справедливим) про те, що Болонський процес може сприяти «приватизації» вищої освіти великим бізнесом, який перетворить університети на фабрику кадрів для своїх підприємств. В умовах нинішньої кризи Комюніке ставить новий акцент на «публічному» інвестуванні в вищу освіту. У понятті «публічного інвестування» (public investment) йдеться про державне інвестування, а також про інвестування з боку недержавних суспільних та громадських організацій. «Ми визнаємо», - йдеться у комюніке, - «що якщо ми прагнемо впоратися із викликами, з якими стикаємося, та якщо ми маємо сприяти культурному та соціальному розвиткові наших суспільств, вища освіта має відігравати ключову роль. Тому ми вважаємо, що публічне інвестування (publicinvestment)у вищу освіту має першорядний пріоритет». У цих умовах скорочення державного фінансування освіти в Україні протягом останніх років викликає тривогу. Крім того, українські державні інвестиції в освіту не лише малі, але й непропорційні. Викликає питання виправданості загальних стипендій для студентів: вони студентів не забезпечують, але при цьому витрачаються кошти, що могли би піти на устаткування бібліотек чи на адресні стипендії для закордонної освіти.
Непевною в Україні також лишається відповідь на питання про те, хто є основним замовником освітніх послуг. В умовах приватизації виробництва та збільшення кількості приватних навчальних закладів це дійсно стає нагальною проблемою. Декларація, приміром, твердить: «Ми залишаємося цілковито відданими цілям Європейського простору вищої освіти, який є простором, де вища освіта перебуває у сфері публічної (тобто державної та суспільної – ред.) відповідальності (public responsibility)».В Україні великою мірою втратилася ідея освіти як public responsibility. Велика кількість університетів перетворилися на напівприватні компанії, які зацікавлені тільки в досягненні прибутку для своїх керівників.
Нарешті, одним із суттєвих принципів Льовенського комюніке є принцип ціложиттєвого навчання (lifelong learning) – ідеї, що європейські держави мають створити умови для здобуття нових знань та навичок як до школи, так і після закінчення університету. У сьогоднішньому світі постійно змінюваний ринок праці може вимагати від людини пристосування до нових умов існування. Впровадження програм ціложиттєвого навчання може надати громадянам можливість залишатися на рівні сучасних знань та особистої професійної компетентності. Певний прототип такого навчання існував в нашій країні іще за радянських часів і втілювався у системі “підвищення кваліфікації” професійних кадрів. Але ця система навряд чи відповідає викликам сучасності, які пов’язані з регулярною реструктуризацією ринків праці та з неодмінною масштабною втратою робочих місць. Крім того, за роки незалежності більшість надбань радянської системи було втрачено, а потік актуальної інформації та нових навичок суттєво зріс. Cитуація може змінитися на краще за рахунок демонополізації та диверсифікації джерел освіти, а також за рахунок приваблення недержавних організацій до програм тренінгів та підвищення кваліфікації з різних професійних сфер.
Не підлягає сумніву, що теперішні, почасти стихійні процеси реформування вітчизняної освіти матимуть як позитивні так і негативні наслідки. Однак інтегруючись до Болонської системи, ми маємо уникати двох крайностей. Маємо оберігатися від механічного імітування формальної складової Болонської реформи, без розуміння його духу та його принципів. Мусимо також остерігатися сліпої критики Болонської системи: на противагу поширеним стереотипам, Болонський вільний рух знань є не загрозою втрати українських освітніх традицій, а шансом для української освіти та дослідницької сфери заявити про себе в світі.
Редакція Європейського освітнього порталу
|
.gif)
