13.01.2010
Відносно молоді кандидати в президенти умовного «другого ешелону» вповні усвідомлюють якість та потреби власної аудиторії. Це – освічена, вільна, готова працювати та спрагла реформ частина електорату. Саме тому передвиборчі програми кандидатів Сергія Тігіпка та Анатолія Гриценка різні за жанром, але дуже подібні за суттю. Зізнаємось, спочатку ми хотіли включити до цього матеріалу також розбір передвиборчих обіцянок Арсенія Яценюка, однак в процесі аналізу зрозуміли, що, незважаючи на власну молодість, Арсеній Петрович у своїх програмних засадах тяжіє до традиційних цінностей та більш консервативних позицій. Такі погляди є близькими старшому за віком електорату, а тому їх також активно використовують у своїх програмах старші товариші Яценюка – Володимир Литвин та Віктор Ющенко. Отже, аналіз освітніх блоків передвиборчих програм цих трьох кандидатів ми запропонуємо читачеві у наступному матеріалі.
Умови для прориву
Сергій Тігіпко та Анатолій Гриценко прагнуть за лічені роки збудувати сильну країну. Обидва стверджують, що джерелом та запорукою такої сили може стати лише здорова й конкурентоздатна на глобальних ринках економіка. А базовою запорукою конкурентоспроможної економіки є, в свою чергу, розвиток її інноваційного сектору.
Це розуміє Сергій Тігіпко, котрий збирається «створити умови та докласти максимум зусиль для підготовки інноваційного й технологічного прориву» країни. Основою для такого прориву має стати, на його думку, українська наука. Він обіцяє дотувати з держбюджету виробництва, базовані на інноваційних технологіях. Сергій Леонідович прагне розвивати «нові галузі економіки» - інформаційні, енергозберігаючі, біо- та нанотехнології.
При цьому, в численних інтерв’ю кандидат у президенти Тігіпко зізнається, що виступає проти руйнування технопарків та стверджує, що знає, як перешкодити їхньому перетворенню на “дірки у бюджеті”.
Однак із декларативної передвиборчої програми та окремих заяв Тігіпка поки не ясно, чи розуміє він, скільки супутніх реформ доведеться здійснити новому президенту, аби забезпечити задекларований прорив.
Адже для налагодження ефективної національної інноваційної системи потрібно, по-перше, скласти стратегію розвитку країни як мінімум на 15 років і чітко визначити її науково-технологічні пріоритети принаймні на цей термін. Простіше кажучи, визначитися: що саме Україна має розвивати найближчими роками? Авіа- та машинобудування, танкерний флот, електро- чи вітроенергетику?
Поки ж майже кожного року якась із вітчизняних наукових установ або громадських організацій складає стратегію розвитку країни, кожні три-п’ять років парламент визначає пріоритетні напрями науково-технічної діяльності, а кожен новий уряд затверджує державні програми на кшталт «Розвитку високоякісної металургії» або ж «Розвитку інноваційної культури суспільства».
Приміром, одним з пріоритетів є «машино- та приладобудування як основа високотехнологічного оновлення всіх галузей виробництва». Зрозуміло, що під такий пріоритет можна прописати бізнес-план з виробництва чого завгодно та увійти до одного з українських технопарків, аби оформити пільги. Не дивно, чому роками з усіх «інноваційних» проектів, що здійснюються у вітчизняних технопарках, не більше 10% мають взагалі стосунок до науки. Решта «проектів» – це переважно завезення імпортного обладнання та комплектуючих, звільнених від сплати митних зборів.
Що ж до затверджуваних Кабміном наукових програм – Міністерство освіти та науки, Міністерство промислової політики та Національна Академія Наук, на диво, майже щороку пропонують на виконання дуже подібні програми, отримуючи під кожну бюджетне фінансування. «Різні» програми цих відомств можуть називатися так: «Розробка нових ресурсоємних технологій» та «Енергоефективні ресурсоємні технології». Що цікаво, і прізвища виконавців таких програм найчастіше збігаються.
Однак жоден із завершених за 18 років проектів у рамках державних науково-технічних програм з «пріоритетних напрямів розвитку науки» не став основою для інноваційного проекту. А це означає, що вітчизняному бізнесу геть нецікаво те, чим займаються українські науковці. Адже вже більше двох десятиліть перед ними ніхто не ставить справжніх, стратегічних для держави пріоритетів, і відтак, здійснювані ними дослідження виявляються нікому не потрібними.
А очільники численних НДІ з роздутими штатами продовжують «вибивати» з бюджету кошти під такі абстракції, як «пошукові роботи», «сприяння науково-технічному прогресу», «розробка перспективних технологій», «найважливіші науково-технічні розробки», «розробки найважливіших новітніх технологій», «наукове забезпечення робіт».
То ж новому президенту потрібно не збільшувати обсяги державних дотацій у науково-технічні дослідження та інноваційні розробки, а працювати над створенням таких умов, аби приватні компанії й промислові підприємства були зацікавлені у співробітництві з українською наукою та інвестуванні у вітчизняні інноваційні проекти. Адже так роблять всі розвинені держави світу – навіть держустанови США фінансують лише стратегічні для держави наукові розробки. Всі решта науковців ведуть постійну боротьбу за зацікавленість у їхніх дослідженнях з боку великих виробничих компаній та транснаціональних корпорацій.
Таким чином, для того, щоб в Україні нарешті запрацював трикутник «освіта-наука-виробництво», котрий у багатьох країнах світу є фундаментом успішних національних інноваційних систем, потрібне впровадження єдиної, чіткої та послідовної інноваційної політики. Таку політику може здійснювати лише посадова особа, що матиме достатньо повноважень та політичної волі для перезавантаження колосальної, однак вкрай забюрократизованої й тотально корумпованої наукової системи – для вилучення з неї й відродження не менш колосального наукового потенціалу країни.
По-друге, для забезпечення обіцяного прориву новому президенту доведеться забезпечити українські ВНЗ реальною автономією та надати їм у користування землі сільгосппризначення або ж навіть промислові зони – для впроваджень та експериментів. Адже класичні технопарки, що продемонстрували світу дійсні економічні прориви, найчастіше розташовуються просто на території славетного університету, який забезпечує замкненість і ефективність технологічного ланцюжка від науково-дослідницьких проектів до випуску нового продукту. Зазвичай у його структурі є промислова зона, в якій розміщуються інноваційні підприємства.
По-третє, новому президенту доведеться серйозно працювати над удосконаленням вітчизняного законодавства. Адже допоки інноваційна діяльність буде вважатися в Україні «підвидом інвестиційної», доти навіть Державне агентство з розвитку інвестицій та інновацій буде підтримувати такі «інноваційні» проекти, як «новітні технології» виробництва свинини або ж виробництво цегли з унікальними якостями.
Податкові пільги
Про інноваційний прорив держави Україна мріє і кандидат у президенти Анатолій Гриценко, котрий, збираючись будувати потужну економіку, хоче звільнити від оподаткування витрати на інновації та інвестиції у новітні технології, а також скасувати митні збори на енергозберігаючі технології й обладнання.
Така ініціатива була б дієвою, якщо б було продумано механізми перешкоджання тим підприємствам, котрі зажадають пільг, імітуючи інноваційну діяльність. Як це, власне, і відбувається вже не перший рік. Адже сьогодні саме ті місця, котрі, як і у всьому світі, мають назву технопарків, однак, на відміну від усього світу, не використовуються для впровадження й розвитку проривних технологій, винаходів та ідей, мають найбільші пільги та роками не пропонують країні жодної справжньої історії успіху.
Ще у далекому 1999-му році, коли за ініціативою очільників декількох провідних НДІ ідея технопарків впроваджувалась у життя, імпортне обладнання для виконання інноваційних проектів було звільнене від сплати ПДВ і митних зборів, а податок на прибуток і ПДВ спрямовувалися замість держбюджету до спецфондів і могли бути витрачені тільки на інноваційну діяльність. При цьому, й нині жоден з вітчизняних технопарків не має промислової зони – всі його учасники мають реалізовувати свої проекти на власних майданчиках, і жоден не має на меті створення малих наукомістких підприємств.
Таким чином, форма діяльності, реалізована в українських технопарках, виявляється ефективною лише для великих науково-виробничих комплексів, тобто впливових ділків із необхідними зв’язками, котрі за чималі «відкати» звільняють власні бізнеси від сплати ПДВ.
Системні причини такого стану справ – не тільки у монополізації наукового простору єдиною структурою-гігантом, у представників якої давно налагоджені зв’язки із парламентським лоббі, а й у крайній розпливчастості законодавчих формулювань, котрі лише грають на руку цьому тандему. Наприклад, високотехнологічна продукція визначається в законодавстві як «продукція, конкурентоздатна у світі». Таким чином, будь-яке підприємство, котре вважає, що виробляє конкурентоздатну в світі продукцію, може увійти до технопарку і зажадати пільг. І таких прикладів, котрі повністю нівелюють стимулювання інноваційної діяльності в країні, безліч.
То ж яким чином кандидат у президенти Анатолій Гриценко збирається долати цю налагоджену за роки незалежності систему кругової поруки, котра не дає дихати малим наукомістким підприємствам, що намагаються розвивати дослідження у галузі вітроенергетики або ж новітніх технологій виробництва біопалива, та виштовхує справжніх вчених до європейських та американських наукових центрів й інститутів?
Мережа шкіл
Ініціативи Сергія Тігіпка та Анатолія Гриценка у галузі середньої освіти аж надто подібні – перший збирається передати виключне право будувати та розвивати нові школи місцевим радам, другий – відновлювати мережу сільських шкіл та дитсадків.
Аналізуючи передвиборчі програми Юлії Тимошенко та Віктора Януковича, ми вже писали про те, в якому стані перебуває нині мережа сільських шкіл, котру потрібно не відновлювати, а кардинально модернізувати, зокрема й оптимізуючи кількість таких шкіл.
А для того, аби місцеві ради мали можливість дійсно опікуватись системою освіти у власному селі чи селищі, містечку чи місті, районі чи області, їм потрібні не лише бюджети, левова частка яких залишатиметься на місцях. Їм потрібні ще й повноваження. Адже сьогодні кожен район та область годує численну армію чиновників місцевих управлінь освіти, котрі щорічно продукують колосальну кількість нікому не потрібної паперової продукції - звітів та планів, і підкоряються єдиному центру – Міністерству освіти та науки.
За свідченням самих освітян, нині як мінімум 50% документів, котрі директори шкіл спрямовують до місцевих управлінь освіти, відносяться до категорії ресурсно надлишкових. Вся система освіти продовжує працювати за принципом «керівник для керівника». Але ж Україна нині не є настільки багатою, аби не намагатися скоротити цю ресурсну надлишковість.
Аби дійсно реформувати систему шкільної освіти в країні, приділяючи особливу увагу занедбаній сьогодні мережі сільських шкіл, новому президенту потрібно буде звернути увагу й на необхідність переходу середньої школи із радянського ще зразка постатейного фінансування на програмно-цільове. У разі проведення такої реформи кожна окрема школа могла б подавати до МОН проект власного бюджету, таким чином звільняючись від великої частки нікому не потрібних звітів про виконання наказів Міністерства, та мати свободу формувати авторський шлях навчання своїх вихованців.
Обидва кандидати в президенти виступають і за скасування 12-річної системи навчання у середній школі, очевидно, розуміючи, якими соціальними проблемами загрожує це передчасне нововведення. Нині учні, яким належить вчитися 12 років, вчаться у 9-му класі. Та поки що мало хто розуміє, що старша школа буде робити із дорослими 18-річними дівчатами та юнаками, котрим знадобляться гроші на кишенькові витрати, котрих вони ще не будуть вміти заробляти, вони будуть створювати сім’ї та народжувати дітей…
Статус вчителя
Як Сергій Леонідович, так і Анатолій Степанович хочуть підвищити статус вчителя та викладача. Тігіпко збирається «відновити рівень освіти», вдосконалюючи систему зовнішнього незалежного тестування та піднімаючи статус вчителя і викладача вищої школи. А Гриценко, стверджуючи, що його країна – це соціальні стандарти, духовне і фізичне здоров’я нації, обіцяє: «У моїй країні буде створено принципово новий вид індустрії – індустрію відтворення інтелекту. Професії дитячого вихователя, шкільного вчителя і викладача ВНЗ стануть стратегічними і матимуть найвищий соціальний статус. Але від них держава вимагатиме передових форм і методик навчання».
Ми не можемо не погодитись із тим, що замислюватись над такими питаннями українській владі сьогодні вкрай необхідно. Але ж за допомогою декількох указів цього зробити не вдасться.
Нині зміст освіти українського школяра визначають 500 нормативних документів, держстандарт дублюється єдиними для всіх шкіл навчальними програмами під грифом МОН, щорічно ВНЗ країни випускають тисячі нових педагогів зі ступенями спеціаліста та магістра. При цьому вплив учителів на освітні процеси в Україні ледве сягає 4%!
Левову частку педскладу складають жінки похилого віку, котрі не просто не володіють ані жодною іноземною мовою, ані комп’ютерною грамотою, а й по 20 і більше років жодним чином не піднімають власного професійного рівня. Очевидно, що в такому середовищі окремі педагоги, котрі розуміють доцільність переходу до профільного навчання кожного учня згідно його здібностей, авторських курсів, зокрема й курсів, спільних для учнів та їхніх батьків, почуваються вигнанцями серед колег.
87% вчителів не розуміють, що таке обдарована дитина, а 60% взагалі не хочуть чути про це. Вони продовжують називати «двійочників» учнями, що відстають, хоча у всіх розвинених країнах таких учнів називають «дітьми із прихованим потенціалом», а у відповідь на ініціативи на кшталт «Лептоп- кожному школяру» починають розмірковувати про необхідність виховувати духовність у маленьких українцях.
На одному з освітніх форумів директор Міжнародного центру перспективних досліджень Володимир Нікітін так розмірковував про українську систему базової освіти: «Освічена людина відповідає протягом свого життя на декілька питань: як заробити на життя, як жити у суспільстві, як жити із самим собою та як жити з Богом. Тепер погляньте на українську систему освіти: як вона дозволяє заробити, як забезпечує співіснування різних освітніх парадигм, як вона дозволяє самовизначитися та як відтворює найвищі цінності».
А вигадувати велосипедів не потрібно. Три таких простих кроки, як впровадження серйозного конкурсу на заміщення посад у будь-якій школі, введення системи контрактів із шкільними вчителями (котрі по закінченні терміну можна й не поновити) та суттєве підвищення ставок заробітної плати вчителя, особливо ж молодших класів, та вихователя дитсадка, вже здатні кардинально змінити ситуацію.
Марина Бердичевська, спеціально для «Європейського освітнього порталу»
|
.gif)
