23.07.2008
Ідея порівнювати університети між собою і визначати серед них переможців стала особливо привабливою упродовж останнього десятиріччя. Аналітичні центри, університети і навіть медіа різних країн енергійно створюють „рейтинги” університетів. Серед найбільш відомих міжнародних оцінювань Шанхайський рейтинг (з 2003), рейтинг газети Таймс (з 2004), а також нещодавній французький рейтинг Паризької гірничої школи (з 2007). Результати цих оцінювань впливають на міжнародну репутацію вищих навчальних закладів і тому часто викликають серйозне занепокоєння серед представників університетів.
Зокрема, останнім часом загострилася „рейтингова війна” між Європою і Сполученими Штатами Америки. Парадоксально, але початком цієї боротьби стали дослідження „незацікавленого” третього континенту – Азії. Саме китайський університет з міста Шанхай запропонував у 2003 році Шанхайський рейтинг, що отримав міжнародне визнання і популярність в світі. Первинною метою цього дослідження було з’ясувати причину відставання університетів Китаю, і ця ініціатива ніколи фінансово не підтримувалася ані Європою, ані Сполученими Штатами.
В межах цього рейтингу було запропоновано декілька критеріїв „успішності” вищого навчального закладу, серед яких кількість Нобелевських лауреатів і нагороджених медаллю Філдза (надається видатним математикам) серед випускників і викладачів університету. Також важливим показником є кількість опублікованих наукових статей з природничих, або гуманітарних чи соціальних гаук, кількість дослідників із високим індексом цитування і розмір університету.
Згідно з Шанхайським рейтингом, безперечне лідерство на освітньому ринку належить Сполученим Штатам Америки. Так, серед перших 20 університетів світу 17 зі США, і всього 2 з Європи (з Великобританії: Кембридж і Оксфорд). Серед перших 100 університетів світу 51 заклад з Америки і 37 з Європи. І лише серед перших 500 університетів світу шанси європейців зрівнюються із американськими: на 170 університетів зі США приходиться 206 європейських закладів.
Зрозуміло, що критерії Шанхайського рейтингу є об’єктом дискусії. Так, рейтинг газети Таймс пропонує оцінювати університети не за кількістю Нобелевських лауреатів чи нагороджених математиків, а за допомогою сторонньої експертної оцінки репутації. Так, близько 5000 європейських, американських і азійських запрошених експертів з різних наук визначають 30 університетів-лідерів зі своєї спеціальності (не маючи при цьому права назвати заклад, в якому працюють). Іншим важливим критерієм цього рейтингу є експертна оцінка роботодавців, співвідношення між кількістю викладачів і кількістю студентів, а також міжнародна привабливість закладу, що вимірюється присутністю іноземних студентів і іноземних викладачів в даному закладі. Результати цього рейтингу є трохи менш оптиміcтичними по відношенню до американських університетів, але виводять на перші місця університети з Великобританії. При цьому європейські ВНЗ все одно залишаються далеко позаду.
Математичні розрахунки наглядачів по той бік Ла-Маншу і їхніх колег з Піднебесної не може не турбувати континентальних виробників освітньої політики, особливо з огляду на прийняття у 2000 році Лісабонської стратегії, що прагне створити з ЄС найбільш конкурентоспроможну економіку, засновану на знанні, що її головними конкурентами є США і Японія.
Тому останнім часом вирішення цієї проблеми виноситься на загальноєвропейський рівень. Розташований у Брюсселі аналітичний центр Bruegel 9 липня 2008 року оприлюднив документ під назвою Вищі сподівання: план реформування європейських університетів, який аналізує відмінності між американською і європейською освітою і причини меншого успіху останньої. Так, висновки авторів цього дослідження, переважно економістів, підтверджують суттєвий розрив між освітніми системами і наголошують на необхідності 3 структурних реформ в європейській освіті для подолання розриву:
- підвищення витрат на освіту. Якщо в країнах ЄС на освіту кожного студента витрачається в середньому 8 700 євро щорічно, то американський студент отримує майже в 4 рази більше, тобто 36 500 євро. Задля подолання такого відставання, реалістичною пропозицією видається поступове збільшення європейських освітніх витрат на 1 % від європейського ВВП за 10 років. Особливий наголос поставлено на тому, що фінансування освіти може бути не лише державним, але і приватним, в тому числі через підвищення плати за навчання, яка дуже часто є символічною в Європі.
- Розширення автономії університетів. Дослідження доводить, що більший рівень автономії, особливо бюджетної, позитивно впливає на ефективність університету і його високе місце у Шанхайському рейтингу.
- Посилення мобільності і конкуренції. Дослідження доводить, що необхідне чітке поєднання Болонської реформи із Лісабонською стратегією. Зокрема, пропонується підтримувати магістерські програми імолодих дослідників, якій так багато завдячує американський дослідницький сектор.
Але поки в Брюсселі думають про американізацію європейської освіти через підвищення витрат на освіту, розширення автономії університетів і орієнтацію на конкурентоспроможність, в Парижі ставлять під сумнів об’єктивність Шанхайського рейтингу. Франція, яка з 1 липня головує в ЄС, використовує свій шанс для того, щоб створити новий, європейський рейтинг університетів. Доповідь французького Сенату „Вища освіта: виклик рейтингів” від 2 липня 2008 року наполягає на тому, що міжнародні рейтинги „недосконало відображують реальність”, а шанхайське дослідження зокрема є „дуже суперечливим”. Так, індекс цитування або кількість публікацій, що виступають критеріями Шанхайського рейтингу, враховують лише публікації англійською мовою, що суттєво позначається на результатах франкомовних країн. Також, шанхайська „бібліометрія” віддає перевагу статтям перед іншими видами публікацій. Від цього страждають гуманітарні і соціальні науки, що публікують монографії, а також інженерна справа або інформатика, що публікують переважно виступи на конференціях. Насамкінець, французький Сенат підкреслює, що показники їхньої країни занижені через відсутність міжнародного доступу до усієї інформації, що стосується французьких університетів.
Але, головним чином, Франція ставить під сумнів формально-кількісний підхід для вимірювання якості університету, намагаючись при цьому змінити спортивно-рейтингову філософію оцінювання на системну. Документ Сенату окреслює можливість створення системної інформації про кожний навчальний заклад, якою можуть скористатися студенти, представники академічної спільноти і державної влади, а також роботодавці. У Франції буде шість місяців головування в ЄС для того, щоб закласти основи нової методології оцінювання і переконати світову академічну спільноту у його доцільності.
Для України ж ця суперечка важлива передусім тому, що спонукає замислитися над розробкою критеріїв оцінювання успішності, ефективності та освітньо-дослідницької перспективності власне українських університетів. Вона може також показати той арсенал індикаторів, які потрібно враховувати для промоції української освіти закордоном.
Тетяна Огаркова
|
